Лебединський насіннєвий завод відзначає 170-річчя з часу заснування

ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПІДПРИЄМСТВА

(Продовження.
Початок в №№34, 37, 42, 50, 51).

Технологія переробки бурякового насіння була проста і в такому стані проіснувала понад 30 років. Сировина надходила на завод у мішках вагонами. Після вивантаження деякий час зберігалася на складах, принаймні до визначення його якості в місцевій лабораторії.

Потім насіння конвеєром подавалося у виробничий корпус, де спочатку проходило через сушарку, щоб зменшити його вологість. Після сушарки насіння потрапляло на повітряно-ситні сепаратори «Феррел», де на ситах видалялося насіння, менше 2,5 мм і більше 8 мм, а в повітряних каналах за питомою парусністю виділялося насіння з високою схожістю. Після цього насіння очищалося на фракційних сепараторах (гірках) від фрагментів стебел висадок (цури). Потім засипалося в дозуючі силоси, звідки направлялося на контрольні сепаратори і на упаковку.

У відділенні упаковки насіння засипалося в мішки по 50 кг, в кожен мішок додавали торохи нафталіну для дезінфекції. Мішки зважували, зашивали і відправляли конвеєром у склади зберігання.

Із самого початку роботи по суті нового заводу виявилася недосконалість аспіраційних систем, бо було дуже велике запилення. Насіння цукрових буряків виявилося безперервним (у процесі транспортування і переробки) генератором величезної маси пилу, і вентилятори не встигали його видаляти, а установлені циклони для очищення повітря від пилу були неефективними. Тому пил осідав і у виробничих приміщеннях, а взимку його часто можна було бачити і на снігу, і на території заводу, а при вітряній погоді — і за його межами.

Цей пил мав властивість швидко загоратися, що й призвело до великої пожежі 31 березня 1975 року, коли було знищене виробниче приміщення заводу.

Завод працював у три зміни за графіком, як на більшості цукрових заводів: І зміна — 6.00—14.00; ІІ зміна — 14.00—22.00, ІІІ зміна — 22.00—6.00. Проектна потужність підприємства становила 6т/год. Норма випуску продукції — 7—10 

Спочатку всі операції з випуску виконувалися вручну. Тут трудилися переважно жінки, але були ще й двоє вантажників. Автоматичні ваги та зашивальні машини з’явилися значно пізніше.

Люди, які тоді працювали, незважаючи на тяжкі умови праці, з теплотою згадують ті роки, а вони тоді були в основному ще молодими, до 30-ти років. «Норму виробляли і зарплату одержували від виробітку. Тоді було добре робити, з піснями, весело. Зашиваємо, тягаємо і співаємо» (К.Д.Коливай).

«Відразу як запустили завод, то пилюка стояла страшна, підмітали разів 15 в гірках, бо не приймали зміни. У вихідний день виходили підмітати 7 осіб, збирали все до насінини. Соромно було, що брудно там, де ти працюєш. Норму виконували, а ввечері знали, що заробили. Була відповідальність за доручену справу. Забезпечували робітників тим, що вони просили в директора... Як не було роботи, то ходили на розватажування (очевидно, вагонів — Авт.). Спізнень не було — вигонили з роботи» (М.Н.Опанасюк).

«Виписували за гроші, що попросили, гас, дрова, їх привозили прямо до хати. Премію отримували матерією по 10 м на руки (така була тонка, що розливали водою). Проводили заняття з громадянської оборони. Влітку у вихідний день ходили в Дар’ївський ліс» (В.С.Косолапов).

Виробничі зміни очолювали П.М.Фесенко, Д.А.Кісільов. Завідуючим складом сировини був І.Й.Михайлевський, завідуючим складом готової продукції — Л.Г.Літв’яков.

Усередині 1937 року директора змінив М.О.Корнєв, а В.А.Очеретяний пішов працювати головним агрономом. Десь через рік М.О.Корнєва змінив П.П.Антоненко, який евакуювався в 1941 році перед приходом німців.

Адміністрація і профком заохочували кращих робітників, присвоюючи звання стаханівців, яке щойно з’явилося в ужитку і широко рекламувалося. Одні з перших цього звання на нашому заводі удостоїлися О.Д.Коваленко, Л.Г.Парамонова, М.В.Голопура, К.Д.Коливай. Передовикам надавали путівки для відпочинку і оздоровлення, а О.Д.Коваленка преміювали путівкою на навчання до Київського інституту харчової промисловості, де він навчався до початку війни.

Завод упорувався з поставленими плановими завданнями. План 1937 року був виконаний на 111%. Достроково був виконаний план 1938 року, і завод зайняв перше місце серед однопрофільних підприємств в Наркомхарчопромі СРСР.

У ті часи популярною була художня самодіяльність. При заводі був гарний духовий оркестр, яким керував І.К.Андреєв. Він існував ще років 20 після війни. Щоправда за укомплектованостю інструмен-тами та музикантами він був набагато біднішим за духовий оркестр колишнього рафінадного заводу.

Користувалися успіхом постановки самодіяльного драматичного гуртка під керівництвом З.І.Погасія. Він і сам виконував провідні ролі. Кращими виконавцями ролей драмгуртка були Микола Голопура та Марфа Нудьга.

Для керівників таких гуртків організовувалися підготовчі курси. З.І.Погасій відвідував місячні курси в Боярці.

У 1938 році в Лебедин приїздив відомий на той час письменник-драматург О.Є.Корнійчук.

28 листопада 1938 року на заводі були заарештовані органами НКВД І.С.Казіміров, М.К.Міщенко, І.П.Погасій, Богонос, С.В.Дубінський, П.А.Качкар. У травні перших чотирьох звільнили з-під арешту, а головного бухгалтера С.В.Дубінського та його помічника П.А.Качкаря осудили й стратили. Навесні 1938 року заарештовано бригадира на відбудові заводу Ф.Т.Погасія, стельмаха Ф.М.Гарасименка, вантажника Г.С.Дубового. Їх засудили до вищої міри покарання і стратили серед інших 20-ти лебединців.

Ці арешти супроводжувалися загальнозаводськими мітингами, на яких визначені керівництвом активісти критикували заарештованих «воргів народу» і вимагали для них від імені трудящих суворого покарання.

У такій обстановці завод зустрів вікопомний 1941-й...

НА ФОТО: паспорт Лебединського насіннєвого заводу після введення в експлуатацію.

Іван ЄЛІНЕЦЬКИЙ, краєзнавець.
с. Лебедин.

(Далі буде).