Валерія Ткаченко - одна з тих, хто перетворює роботу на покликання. Для неї хірургія не просто фах, а спосіб життя, наповнений навчанням, викликами й перемогами. Вона рятує життя, розвиває сучасні медичні послуги на Шполянщині та доводить власним прикладом: жінка-хірург може досягти всього.
Журналісти Шполяночки поспілкувалися з Валерією про її шлях у медицині, випробування, професійне зростання та мрії.
Ще в дитинстві Валерія чітко відчувала своє покликання. Це була не просто дитяча мрія, а впевненість, що визначила її майбутнє.
«Уже в п’ятому класі я сказала собі: буду лікарем. У восьмому знала, що саме хірургом. І навіть була впевнена, що вступлю до Вінницького національного медичного університету. Я не уявляла себе в іншій професії», - усміхається Валерія.
У її родині медиків не було, вона перша. Ще зі школи її захоплювали біологія й хімія, але головним завжди залишалося бажання допомагати людям.
«Мене вабила медицина, але найбільше, саме відчуття, що можу рятувати чиєсь життя», - ділиться вона.
Період інтернатури став для молодої лікарки непростим випробуванням. Вона зіткнулася з упередженнями, які й досі існують у медичному світі.
«Мій завідувач в обласній лікарні часто казав напівжартома: “Валерія, іди додому. Хірургія не для жінок”. Але в цих словах відчувалася серйозність», - згадує хірургиня.
Чула вона й інші зауваження: мовляв, жінка має сидіти вдома, народжувати дітей і бути поруч із чоловіком, а не чергувати ночами чи проводити багатогодинні операції. Проте Валерія не дозволила цим словам зламати себе. Навпаки, вони стали для неї поштовхом працювати ще наполегливіше.
«Жінкам у хірургії завжди доводиться докладати більше зусиль. Якщо молодого чоловіка-хірурга хвалять ще на студентській лаві, то жінка змушена щодня доводити, що вона не гірша. Це виснажує, але водночас загартовує», - переконана лікарка.
Найважчим періодом стала робота в одеському військовому госпіталі у 2023-2024 роках. Там кожна операція була боротьбою за життя, а час на роздуми вимірювався хвилинами.
«Особливо важкими були випадки вибухових травм. Операції тривали по 7, 10, а іноді й 12 годин. Часто привозили бійців із жахливими ушкодженнями, і ти розумієш, що мусиш зробити все можливе, щоб урятувати людину», - говорить Валерія.
Умови були далекими від безпечних: під час операцій у місті лунали вибухи, зі стелі сипалася штукатурка, а в операційну постійно привозили нових поранених. Це випробовувало не лише професіоналізм, а й психологічну стійкість.
Нині Валерія працює у рідній Шполі, куди повернулася за цільовим направленням. Різниці між ритмом життя великого міста й маленького вона майже не відчуває, уся увага зосереджена на пацієнтах.
Її наставником є завідувач хірургічного відділення Шполянської лікарні - Юрій Вікторович Голуб, який допомагає молодій колезі впевнено зростати у професії.
«Відпрацьовую свої три роки сумлінно. Так, темп у маленькому місті спокійніший, але це не має значення, адже мій день повністю заповнений роботою», - ділиться лікарка.
У Шполі Валерія вже стикалася з нетиповими випадками для невеликої лікарні. Одного разу вона проводила рідкісну для місцевого рівня операцію - видалення стороннього тіла з кишківника.
«Хірургія тримає у постійному тонусі. Кожне втручання унікальне, особливо складні операції на пухлинах чи кишківнику», - пояснює вона.
Лікарка переконана: справжній хірург формується роками.
«Досвідчені колеги завжди казали мені: хірург стає майстром приблизно до 40 років. У 27 ще рано братися за найскладніші випадки, потрібні роки практики та впевненість у кожному русі», - зазначає Валерія.
Попри щільний графік, вона встигає знаходити час для себе і рідних. Працює на кількох роботах, проводить час із коханою людиною, готує, катається на велосипеді й навіть рибалить.
Нещодавно вона вперше за чотири роки взяла відпустку. Каже, що подорожі надихають і дають нові сили.
Разом із колегами Валерія розвиває напрям естетичної медицини в новому медичному центрі.
«Ми співпрацюємо з Наталією Грабар, спеціалісткою з подології. Вона займається доглядом за стопами, а якщо потрібне хірургічне втручання це вже наша робота. Ми також впровадили ударно-хвильову терапію для лікування запалень ахіллового сухожилля, бурситів, п’яткових шпор. У нашому районі такої послуги більше ніде немає, і я рада, що ми змогли її започаткувати», - зазначає лікарка.
Для Валерії хірургія стала способом життя. Уже десять років її день починається о п’ятій ранку. Шість років університету, три роки інтернатури та рік практики минули у постійній роботі, майже без відпочинку. Лікарня фактично стала для неї другим домом. Та попри втому й стрес, вона не уявляє себе поза медициною.
«Я отримую справжнє задоволення від операцій, консультацій, від самого процесу допомоги людям. Це й було головною метою, коли я обирала цей шлях. Головне, залишатися позитивною. У медицині песиміст нічого не досягне», - впевнено каже лікарка.
У майбутньому Валерія мріє брати участь у великих, складних операціях і стати завідувачкою відділення - незалежно від міста чи лікарні. Вона не боїться труднощів, бо переконана: щоденною працею, вірою у себе та любов’ю до справи обов’язково досягне своєї мети.
Молодчинка наша гордість ☀️