Анатолій Григорович Курінний зріс у багатодітній шполянській родині. Окрім нього в сім’ї було ще шестеро братів і сестер. Через війну Анатолій пішов до школи пізно — у 9 років. Шполянська школа №4 знаходилася тоді у приміщенні нинішнього храму Різдва Пресвятої Богородиці Української православної церкви Київського патріархату. Директорував тоді офіцер-фронтовик Микола Миколайович Гранкін.
Анатолій Григорович має дуже хорошу пам'ять, орієнтується в усіх подіях, датах, іменах. Не забув, як батько повернувся з Фінської війни, а він, чотирирічний хлопчик, зустрічав його. А в 1941 році батька знову забрали на війну і всі 4 роки він воював у діючій армії. Перемогу зустрічав у Австрії, визволяючи місто Відень. Після війни батько працював завгоспом Шполянської школи №4, невдовзі захворів і помер... І з того часу не-повнолітній Анатолій узяв відповідальність за всю велику родину на себе.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Анатолію було 5 років. Але він добре пам’ятає фашистську окупацію міста, бо жив тоді по вулиці з боку дороги на Ховківку і Топильну. Полем ішла лавина німців з автоматами, метрів 10 один від одного. Час від часу лунали автоматні черги, а кулі пробивали розкішне листя гарбузів на городі. Під час обстрілів Шполи у їхньому погребі ховалися сім’ї з дітьми. У кожній хаті на їхній вулиці жили німці. Били палицями курей, потім їх патрали і варили. Збирали по дворах молоко, яйця, городину. Дорослих шполян гнали на роботу. Особливо запам’ятався німець-агроном Ервін. Він їздив на бричці і слідкував, щоб усі були на роботі. Коли котрась жінка з поважної причини залишалася вдома, шмагав її нагайкою до крові. Німці тоді сіяли пшеницю, буряки, тютюн…
Після закінчення семиріч-ки Анатолій Григорович працював у колгоспі, згодом закінчив Ватутінське училище механізації і трудився трактористом. Пізніше, коли виникла потреба у кадрах, працював зварювальником. Має 47 років стажу: у його трудовій книжці один-єдиний запис — колгосп імені Жданова (згодом — «Маяк»). У послужному списку — кілька урядових нагород. Має двох дітей, трьох онуків та чотирьох правнуків. З 2001 року співає в районному хорі ве-теранів.
Герой цієї розповіді — людина від землі — де народився, до якої прив’язаний, яка дала йому життя, з дитячих років на ній трудився. Працює на городі і зараз, перебуваючи вже в поважному віці. У кожному слові цього здорового тілом і душею чоловіка вражає життєва мудрість. На все має свій погляд і свою думку. Він не жене коней, а йде по життю розмірено і спокійно.
Незбагненний і глибинний спокій завжди йде з його уважно-мудрих очей. Надзвичайний життєлюб, володіє гарним почуттям гумору, займає активну життєву позицію, готовий щомиті допомагати людям.
Із тривогою у серці сприймає нинішні політичні події нашої держави. Агресію Росії щодо України різко засуджує. До того ж, у бойових діях на сході беруть участь двоє його внуків. У Луганську перебуває старший — 32-річний майор міліції Віктор Володимирович Межаков, який проживає у Кіровограді. На кордоні з Придністров’ям несе службу молодший — 29-річний Юрій Володимирович Межаков, який пішов на фронт з Білої Церкви.
У перемогу України над окупантами беззаперечно вірить. Цей проукраїнський дух поділяють з ним два рідні брати — Борис та Василь Курінні, за спиною яких — теж гідно пройдений життєвий шлях.
Надія СВІТЛА. м. Шпола.
Фото Віктора КРАВЧЕНКА.