ЗУСТРІЧ У СИГНАЇВЦІ
Ми виростаємо українцями — шполянами, соболівчанами, терешківцями, матусянами чи лозуватчанами — там, де з’явились на світ, вимовили перші українські слова, легко й непомітно засвоювали історію, традиції, звичаї свого народу. Стаємо українцями на рідній вулиці з її вишнево-яблуневими хмарами та горіховими китицями, весняним цвітом, дзвінким пташиним співом, що звично лунає й зачаровує, коли вранці зустрічаєш новий день...
Вбираємо з молоком матері її самовідданість та жертовність заради нашого щастя, здоров’я, благополуччя. З її любові невичерпної й непогасної народжується і міцніє наша любов до батьків, до свого рідного села, до України. І вже назавжди, до останньої хвилини, де б не довелося бути, відтоді, як пішов незайманими стежками у маминій вишитій сорочці...
Наша крайня п’ятикілометрова сигнаївська вулиця тягнеться вздовж залізничної колії, що веде з Матусова на Лебедин. Саме тут ми ставали сигнаївчанами, друзями, юнаками і юнками, закохувались, відлітали згодом в інші краї чи залишались, продовжуючи справу своїх батьків. Не забувається дитинство, хлопці і дівчатка, з якими бігав попід залізницею, що цвіла маковим килимом. Не забувається, як допомагали один одному збирати врожаї картоплі, буряків, заготовляти сіно. Незабутні спогади кликали нас, нам хотілося побачити одне одного! Нас — тих, хто народився на цій вулиці, мов магнітом «тягнуло» до рідних місць. І ось уже вчетверте в останню суботу вересня ми, діти сигнаївської вулиці Пушкіна, зустрілися знову.
Ще юним чотирнадцятирічним хлопцем я поїхав навчатися в технікумі міста Кривий Ріг, тож декого не бачив 51 рік. Із далекої Німеччини приїхала Зіна Сокур, з Монастирища прибув підприємець Віктор Балоха, зі Шполи — підприємець Микола Підмогильний, продавець Ніна Лихенко. Продовжують жити і трудитись у Сигнаївці бухгалтер Галина Литвин, подружжя Ратушних, Микола Линник. Вже перебувають на заслуженому відпочинку Марія Криса, Меланія Волик, Ніна Шептицька, Катерина Шамарді та я зі своїм братом Григорієм Королем.
Згадували одновуличани своє дитинство, дружньо співали, танцювали танго і вальс — як тоді, в квітучій молодості. Пісні замовляли до теми: «Дайте в дитинство плацкартний квиток», «Старість мене вдома не застане», «Коли весна прийде, не знаю», «Ти не плач, не журися, дівчино» та інші. Нині звичайне наше життя і незвичайне водночас. Поряд — війна на Донбасі, окупований Крим, Україна перебуває у вогні війни, якій не видно завершення... Говорили про нинішню трагедію нашого народу із сумом, із тривогою. Чи вдасться перемогти зухвалу брехню й несправедливість?
Але хочеться завершити свою розповідь на оптимістичній ноті і висловити щиру вдячність Ользі Атаманенко, Миколі Коновалу, всім працівникам кафе «Колиба» за уважне ставлення до людей, якісне обслуговування в затишній залі, де проходила наша зустріч. Ми всі сподіваємося зустрітися в наступному році знову і, дай Бог, щоб радісна звістка про перемогу і мир стала головним приводом для нових бесід.
За дорученням
всіх учасників зустрічі
Микола КОРОЛЬ.