МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ ВЕЛИКА ВІЙНА 2014…

(Продовження. Початок в №№30— 32, 35, 36, 38, 42, 44, 46, 52 за 2015-ий рік).

Іще одне жіноче обличчя з нашої війни.

У житті вона — Марина, родом із Полтави. А її позив­ний «Іскра». Війна відірвала її від філологічних студій у столичному університеті імені Тараса Шевченка. Власне, все в неї розпоча­лося з Майдану, де вона була в медичній службі. Там вісімнадцятирічна дівчина вже набачилася крові і смер­тей. Побувала і під перехрес­ним вогнем снайперів у лю­тому на вулиці Інститутській. (Це було те, з чим ніколи раніше в житті не сти­кався. Ти бачиш, як люди навколо падають, бачиш велику калюжу крові з людської голови... Пам’ятаю, ми вийшли з готе­лю «Україна» і від поба­ченого там нам просто виносило мозок. Думала, що звідти вже не вийду. Зв’язку не було. Я нашкря­бала у своєму телефоні, що не хочу помирати і всіх люблю й поставила це на стіл. Тоді мені здалося, що це кінець).

Дівчина вціліла на Майдані. Але до університету вже не повернулася. Під час екзаменаційної сесії взяла академвідпустку. Академвідпустку на війну. Хотіла бути в батальйоні «Азов», але по­трапила в «Шахтарськ». Далі — після його реформування — батальйон «Свята Марія».

У газеті «Українське сло­во» вона розповіла про свою війну.

«Найжорстокішим на­шим боєм був третій виїзд під Іловайськ. Ми потрапи­ли у засідку, під снайперські обстріли на залізниці. От­римали купу поранених і загиблого. Спочатку ми думали, що це «дружній вогонь», є таке поняття, коли луплять випадково по своїх. Тому треба було двічі сказати кодову на­зву: «Шахтарськ», щоб було зрозуміло, що це не ворог. Ми кричали: «Шах­тьорск! Шахтьорск!», а сепаратисти відкрили по нас прицільний вогонь. Деякі хлопці вже думали, що — все, але ми тоді все ж таки вибралися звідти. Для мене, медсестри, і Дока, нашого фельдше­ра, як для медиків то був дуже напружений момент. Жахливе відчуття, коли дивишся на пораненого і розумієш, що ця людина вже не виживе. Бачиш, як він задихається, бачиш, як його губи синіють, а він ще живий, він відчуває біль — це дуже важко. Оце найстрашніше, що було на війні: розуміння, що люди­на помирає, а ти нічого не можеш вдіяти. Вона сама може написати книжку про війну. Вона побачила і зрозуміла там те, чого не хочуть бачити і розуміти влада і суспільство...

Дуже шкода, що гинуть саме молоді хлопці. Поди­вишся на сепаратистів — це все чоловіки за 35, зі слідами алкогольної за- лежності на обличчі. А більшість наших — або студенти, або люди, які мають успішний бізнес. Існує образ солдата — це такий неотесаний мужик, який говорить про бабів, про пиво і футбол. Аленаші хлопці цитують Кан­та, дискутують про Шо­пенгауера і сперечаються з догматами Ніцше. Це якийсь сюрреалізм, тому що всі найкращі — на війні. Був такий момент, коли двоє наших бійців вийш­ли перед вагонами, під снайперські кулі. Я туди теж поривалась, але не пустили. Один з них мав брата-близнюка, який за­лишився з нами. Коли по­чали кликати другого, а він не відгукувався, було нестерпно важко бачити розпач в очах його брата. Я стала кричати гучніше: «Близнюк, ти тут?», — нарешті він відповів, я спитала, чи цілий, сказав, що цілий. Його брат кинув­ся мене обіймати. Я там мало не розридалася. Це справжні почуття, яких, мабуть, деякі люди за все життя не переживають».

ЗМІ вже почали обереж­но говорити, що люди, які во­юють на Південному Сході, — це вже інші люди. Вони не тільки по-іншому бачать наші тутешні події, по-іншому (зовсім не так, як хотілося б владцям), їх оцінюють, а й, завершивши війну, стануть наводити лад удома. Відгомін таких настроїв звучить і в статті «Іскри».

«Війна нас змінює на­завжди. Раніше я не розуміла, чому кажуть, що війна затягує. Просто ти повертаєшся сюди зовсім іншим. Але бачиш, що тут нічого не змінилося. Ти ба­чиш ті самі незаконні за­будови, які тепер прикри­ваються патріотизмом. Ти бачиш, що в тебе так само вимагають хабарі. А людям, які помирають за те, щоб їх не було, це важ­ко витримати. Саме тому можна зрозуміти депресію тих, хто пройшов бої, ба­чив смерть і повернувся сюди. Тут інший світ. Там — жахливо, але там все по-справжньому. І це не відпускає».

Висповідальність цієї статті справді вражає. Марина — «Іскра» — говорить своє і про себе. Але за цим особис- тим — абсолютно точний діагноз суспільству. Діагноз, у якому без евфемізмів усе називається точними імена- ми.

«Нині з’явилося чітке розуміння, що треба щось робити в своїй країні. Хоча я ще зі шкільних часів займалася суспільними та громадськими справами, працювала над великим проектом і мала його закін- чити. Це реставрація Ка­детського корпусу в Полтаві, будівлі 1840 року. Він зараз занепадає, а там можна зробити шикарний мистецький центр. Дуже хочеться свій проект до­вести до кінця. Дуже хо­четься зробити багато для Полтави. Бо я патріот свого міста. І я бачу, що його плюндрують. У мене є думки, що якби декому з тих, хто сидить ось тут у Києві, почало роз­бивати вікна снаряда­ми, вони б дуже багато чого зрозуміли. Я кажу не про тих, хто допомагає армії. Це особиста спра­ва кожного — вкладати свої кошти в утримання армії чи ні, але в більшості людей нічого в житті не змінилося. Вони просто начепили на себе стрічки сказали «Ми — патріоти», навчилися кричати дуже відому пісню про Путіна і «Слава Україні» — й усе. Але «Слава Україні» — це священне гасло, з яким на моїх очах помирали люди. А патріотизм — це, напри­клад, боротьба з хабар­ництвом, це можливість бути гідним сином своєї країни».

Ці трагічні події для ба­гатьох стали поштовхом до очищення душі, швидкої кристалізації громадянської зрілості. Революція і війна зробили якісний відбір лю­дей. Одні — по цей бік, другі — по той. А треті — мимоволі в ролі «болота». Вони — ніде. Їм усе — байдуже.

Андрій Долик цілком міг би бути не на фронті. Ще десяток літ тому він виїхав в Росію на заробітки й, за його словами, непогано там влаштувався. Дім, дру­жина, донька, стабільність, котрої він не мав удома.

Склалося так, що торік, у березні, в нього скінчився дозвіл на роботу, треба було продовжити його. І тут в Управлінні федеральної міграційної служби в Ростові Андрій почув ось таке завіряння в національній повазі й братній любові від тамтеш­нього функціонера. (Андрій розповів про це журналістці Тетяні Соболик). Функціонер, розгорнувши його паспорт, люто вигукнув: «Бандера?! У Бандерштадт!» — і шпурнув документ Андрієві межи очі.

Долик поїхав до Івано-Франківська й улаштувався на роботу водієм маршрутки. Та вже за місяць йому прийшла повістка. Не віднікувався й не ухилявся — на призначену го­дину прибув до військкомату. З гіркотою згадує підготовку до відправлення в зону АТО.

«Усі були після армії, з од­ного боку, ніби й навчені, а з іншого — у нас країна з 1945 року не воювала, то що ми могли в тому розуміти? Нас вчили інструктори зі страйкболу! Земля їм пу­хом, тому що їх усіх уже немає! Вони потрапили в 30-ту бригаду й загинули в Іловайську».

Андрієві сказали, що він буде інструктором, який го­туватиме для зони АТО водіїв. Але згодом сказали: відправляємо на фронт. «Воювати немає кому. Дуже мало людей свідомо йдуть на війну. Багато «косять», вигадують собі всякі бо­лячки, щоб не потрапити туди…». Все залежить од того, яке рішення для себе прийме людина. У них був замполіт який без слухового апарату зовсім нічого не чув. Мав сто можливостей уник­нути участі у війні. Але він вирішив іти на фронт. І ні разу нікому не показав, що його вчинок чимось особливий. На війні поводився так, як і нале­жало поводитися на війні.

Долик теж не хвалив­ся своїми подвигами. Знає, що він — рядовий чорнороб війни. Об’їздив чи не всю територію, де точаться бої. Набачився всього. Каже, що якби те описати, вистачило б на сотні книг. Бачив люто перекошені обличчя тих, хто (з цивільного населення) вважає, що українські вояки — це фашисти, і їх треба зни­щувати. Неоднораз було так. Заїхали наші солдати в село, а місцеві телефонують бойо­викам. Дають координати, де наші зупинились — і вже не­забаром летять міни, звідкись беруться снайпери. І, як ка­жуть, просто на рівному місці біда спіткає.

А ще може розповісти Андрій Долик про люди­ну і страх. «Якщо хтось на фронті скаже, що він не боїться, — не вірте. Страшно всім. От, наприклад, сидимо спокійно, куримо. А тут падає «град», «ураган», снаряд чи міна. Ще секунду тому ти з чоловіком говорив, а ось він — уже без голови! Якщо ти нормальна людина, то до такого ніколи не звикнеш». А ще ж думає він про те: як це страшно усвідомлювати, що ти вбиваєш. Але ж якщо не вб’єш ворога — він уб’є тебе. Отакий досвід прийшов до дуже мирного чоловіка Андрія Долика, якому ще рік тому і приснитися не могло, що доля вготувала йому ці дороги й випробування.

А ось — іще один сю­жет війни. Схожий і не схожий на інші. Як не схожі людські долі. Подруж­жя з Вінниці Світлана Бевз і Сергій Бурбело добровільно пішли в батальйон «Айдар». Обоє кандидати технічних наук. Для батьків придума­ли легенду — їдуть у літню відпустку до моря. Одне слово, канікули, ідилія, рек- реації (Світлана — доцент Вінницького технічного університету).

Прискорена воєнна підготовка — і ось уже подружжя у Вінницькій сотні батальйону. За ними закріплено, можна сказати, музейний експонат — стареньку зенітку, котра, незважаючи на поважний вік, слухняно виконувала їхню волю. Стріляли з неї по на­земних цілях. Її оптика до­зволяла прицільно вражати об’єкт на відстані двох кілометрів.

Світлана була єдиною жінкою-зенітницею в батальйоні. А до того ж — командиром зенітної обслуги. Неоднораз доводилося ремонтувати і зенітну установку, й маши­ни, котрі її перевозили. Все побувало під шквальними обстрілами, автомашини бу­вали буквально посічені, але дбайливі руки відновлювали їх до життя і вони знову вико­нували свою роль. Кожен тут має, окрім основної функції, ще й додаткові, продиктовані необхідністю тої чи іншої ситуації. Світлана була ще й санінструктором. Знає біль утрат тих, із ким була поряд у бою. А гине їх більше, ніж повідомляють речники АТО. Одна з особливо важких утрат — її 19-річний студент Володимир Муха.

За рік до початку війни втратили доньку, якій було тільки п'ятнадцять. Надзви­чайно талановиту дитину скосила невиліковна хворо­ба. Вона малювала, писала вірші й оповідання, перема­гала на творчих конкурсах. Справжній літературний вундеркінд. Заповідалася небуденна літературна доля. Вона навіть писала широко­форматний роман. Подружжя надрукувало доньчині твори окремими книжечками, і їх чи­тають в «Айдарі».

Згодом повернулися до Вінниці. Тепер вони — волон­тери. Збирають усе необхідне для бійців «Айдару» і не перестають дивуватись: як у нас багато добрих, щедрих і самовідданих людей.

...А для рідних їхнє пере­бування в «Айдарі» розтаємничилося, коли їх показали в одній із телепередач про «Ай­дар». Рідні побачили, яким були їх «вакації».

(Далі буде).