МИХАЙЛО СЛАБОШПИЦЬКИЙ ВЕЛИКА ВІЙНА 2014…

АРМІЯ І ДЕРЖАВА
Ось така промовиста деталь. За свідченням екс-заступника Генерального штабу ЗСУ Ігоря Романенка, український ракетний комплекс «Сапсан» закрили після візиту до РФ тодішнього міністра Михайла Єжеля.

«Відомий випадок, коли вони (росіяни. — М.С.) запрошували до себе Єжеля, — пише «Главком», — обвозили його місцями бойової слави, годували, поїли й вивідували всю потрібну інформацію. Тоді я працював над ракетною програмою «Сапсан». Після візиту Єжеля в Росію ракетний проект було зупинено».

За словами Ігоря Романенка, все було б інакше, якби цього не сталося, — на сьогодні ми мали б свій ракетний комплекс. «У Росії, наприклад, є аналогічна зброя — «Іскандер». Тепер, звичайно, ми намагаємося все те відродити, але багато часу втрачено...».
Слухаючи бадьору скоромовку генералів під час усяких ритуальних дійств про високий патріотичний дух армії, ми вірили, що воно й справді так. А насправді все було не просто погано. Насправді все було катастрофічно погано. Про якийсь бойовий дух говорити взагалі не випадало, бо в армії, по суті, ніколи не велася справжня виховна робота. Твердити про патріотизм генеральсько-офіцерського складу також не було жодних підстав. Навпаки — в армії було дуже багато антиукраїнськи настроєних офіцерів і генералів, а також — російської агентури. Все це стало для суспільства несподіваним потрясінням у «момент істини», коли почалися воєнні дії на Південному Сході. Ми ще не все зрозуміли під час російської анексії Криму, оскільки опинилися під шквалом чуток. То мовилося, що наші військові мають команду ні в якому разі й ні за якої ситуації не стріляти в «зелених чоловічків». То нас приголомшувала звістка про те, що внутрішні війська, зрадивши присягу, масово переходять на бік ворога. То все суспільство було збентежене і обурене, коли в прямому ефірі телебачення заступник командира частини зрозпачено запитував тодішнього міністра оборони, що йому казати про ситуацію своїм бійцям і як їм діяти, а міністр вичитував його, як учитель двієчника, й радив не піддаватися паніці й зберігати витримку. Певно, не один телеглядач тоді збагнув, що не все в кримській ситуації на поверхні, бо влада щось утаємничує від суспільства, і що є дуже багато запитань до Збройних сил, головно — до їх командування.

Це вже сьогодні ми знаємо якщо не все, то майже все. Нам відомо, що армія не мала жодного шансу вціліти тоді, коли знищували всі інститути нашої державності: СБУ, МВС, Генпрокуратура, суди… — все не просто деградувало, все працювало на знищення самої держави. Безмежний подив охоплює, коли, взнавши все це й жахнувшися від усвідомлення безупинної руйнівної дії цієї машини знищення, бачиш, що держава наша все-таки вціліла. Хай вона тяжко хвора на тотальну корупцію, на зведене в ранг суспільної доблесті злодійство, на засилля «п’ятої колони» й масову ворожу агентуру, але вона — є. І за неї стоять такі люди як герої Революції Гідності, як полковник авіації Юлій Мамчур, котрий вів своїх солдатів з прапором та Гімном України на ворожих автоматників. Як героїчна льотчиця Надія Савченко, що, опинившись у полоні, продемонструвала високий патріотизм, про що захоплено пишуть світові ЗМІ. Як командири добровольчих батальйонів «Донбас» Семен Семенченко й «Айдар» Сергій Мельничук чи сотник Майдану Володимир Парасюк, що після Революції Гідності воює на південному сході. Зрештою, можна назвати сотні імен героїчних українських людей, які у судну годину стали на захист Вітчизни.

Але ж як важко — на рівні шокової терапії — далися нам перші дні війни на Південному Сході! Якою безпорадною показала себе наша армія. Сьогодні в усе те навіть важко повірити, здавалося: ще кілька днів цього хаосу та сум’яття — і кінець. Фінал на кримський штиб. Просочувалася інформація про бездарне, безглузде, а подекуди й зрадливе командування. Про цілковиту здеморалізованість солдатів та офіцерів. Про ганебне військове спорядження наших військових — так звані сепаратисти (а насправді добре вишколені терористи) мали проти наших незрівнянну перевагу в справді сучасному озброєнні. У нас — секонд-хенд з арсеналу Радянської армії. У них — наймодерніші зразки. Як мовиться — останнє слово воєнної техніки. Окрема тема (але для іншої, саме цьому присвяченої розмови) — населення Донецької і Луганської областей. Тут досить лише сказати, що воно незрідка вороже настроєне проти українських військовиків, оскільки є продуктом агресивної російської пропаганди.

Одне слово, в ті дні в Україні, здається, захиталася нам під ногами земля. Зробити для себе відкриття, що армія, покликана обороняти твою країну, майже нікуди не годиться, — вже це важко пережити. А тут ще, як чорти з табакерки, вистрибують на численні трибуни й екрани всі ці єфремови, царьови, шуфричі, левченки — відверті або замасковані зрадники, яких би треба було віддати до суду, а не тягти Шустеру в свою претензійну телепрограму, щоб вони піарилися й морочили голову глядачам.

У це було важко повірити: щойно перемогла Революція Гідності. Повсталий люд викинув з президентського трону узурпатора Януковича, а з ним і його охвістя. «Донецька окупація» скінчилась — і ось блискавична окупація самої Донеччини російськими найманцями, яким не можуть на рівних протистояти українські силовики. Знову ж таки, дуже двозначна, як і при російській агресії в Криму, ситуація. Ми відчуваємо, що влада чогось дуже важливого не договорює. А, як потім з’ясувалося, вона де договорює важкої правди про реальний стан справ в армії. Що армія, як і держава наша, має напівдекоративний характер. Вони обидві були на шляху до цього в часи президенства Леоніда Кучми і Віктора Ющенка, а вже Янукович привів їх до такого ганебного «знаменника». Коли хворий весь державний організм, то не може бути в ньому здоровим котрийсь окремий орган. Тим більше, такий складний орган як армія.
Але Революція Гідності — не одномоментний спалах. Не тільки моральне очищення суспільства, ім-ператив до перезавантаження влади. Революція Гідності — це вибух українського патріотизму, акумуляція енергії мас, які заявляють про свою відповідальність за долю України.

І ось уже відроджено Національну гвардію, вже прямо з революційного Майдану вирушають на Південний Схід добровольці. Найкращі з найкращих із-поміж усього майданного народу. І тут спалахує несподівана колізія: у Національній гвардії, до котрої приписують майданівців, їм доведеться бути поруч із тими, хто ще вчора не просто їм протистояв, — хто йшов штурмом на Майдан, хто їх бив чи й калічив. Гнівні слова майданних героїв — мов розряди блискавки: ніколи! Нізащо! Ні, вони не стануть у стрій із тими, хто вчора був ворогом. Суспільство підтримує їх, але й нагадує: над Україною нависла страшна загроза. І тоді непримиренні майданні максималісти, як мовиться, наступають на горло своїй пісні — вони мовчки стають у стрій поряд із «беркутівцями» та іншими спецпризначенцями. З’ясувалося, що вони майже беззбройні й не обмундировані. Чи то держава така бідна, чи не можуть про них подбати бюрократи з силового міністерства. Але добровольці самі закуповують для себе — чи дістають для них меценати — бронежилети, каски, берци, одяг. Вони йдуть воювати й несуть із собою патріотичний дух Майдану, якого так не вистачає отам, на Південному Сході. Це дуже важливий момент нашої сучасної історії. Принципово важливий. Бо виявилося, що держава наша — це не уряд, не чиновницька армія, не суди, не спецслужби, це — люди. Люди, які несуть державу в своїх душах. Які ладні для неї на все, що навіть уявитися не могло в часи владарювання Кучми чи Ющенка. Ці люди не тільки добровільно йдуть воювати — вони озброюють, споряджають, одягають і годують армію. В усій Україні раптом з’являються десятки тисяч добродійників і волонтерів…

Як і в часи Помаранчевої революції та дні Революції Гідності, знову й знову допевнюємося: є дві України. Одна — патріотична, самовіддана, жертовна, прекрасна у своєму благородстві. Друга — совкова, крадійська, без совісті й честі, абсолютно байдужа до людських страждань і до якихось ідеалів. Ота, друга, не тільки з усіх сил підтримує терористів, рекрутуючи з себе бойовиків для воїнства імені Гіркіна, жорстоко розправляється з українськими патріотами, а й для свого збагачення тягне все, що тільки можна поцупити із того, що люди гуртома зібрали для захисників Вітчизни. ЗМІ рясніють повідомленнями про викриті махінації мародерів різних мастей, які наживаються на війні і на патріотичній жертовності мас…

У далеких селах збирають провізію для армії і везуть її до райцентрів, де на вантажі вже чекають волонтери, що набагато краще (а головне — швидше) за державних чиновників координують процес постачання військ. Волонтерські колони з усієї України, подеколи з ризиком нарватися на засади «колорадів», їдуть на Південний Схід. Це — мовби живі артерії, які постачають організм усім необхідним для його повноцінного функціонування. У великих містах одна за одною відбуваються найрізноманітніші акції для збирання коштів і всього необхідного Збройним силам... Спортсменка Наталія Годунко продає золоту медаль чемпіонки світу з художньої гімнастики 2001 року, щоб виручені за неї кошти передати українській армії. Відомі співаки виступають із благодійними концертами — виручені кошти йдуть Збройним силам. У багатьох установах люди відраховують кошти від зарплат на армію. У пресі маса повідомлень про те, що на різних підприємствах України безкоштовно ремонтують бойову техніку. Такого градусу патріотизм і свідомість у нас не сягали ніколи за всі 23 роки незалежності.

Це — вже справді зовсім інше суспільство...

(Продовження. Початок в №№30, 31). (Далі буде).