Буваючи у багатьох селах району, ми помічаємо, що там життя не таке активне, як, наприклад, у районному центрі і, тим паче, у великому густонаселеному місті. А як живеться жителям глибинки, сіл, що найбільш віддалені від цивілізації, де немає повного доступу до всіх сучасних її надбань —інтернету, кабельного телебачення, без яких ми сьогодні вже не мислимо свого життя. Чи й справді жителі цих місць потерпають від таких незручностей?
Нещодавно «Шполяночка +» завітала до одного з найвіддаленіших сіл Шполянщини — хутора Козачани, що належить до Веселокутської сільської ради, аби ближче познайомитися з життям його мешканців.
Із села Веселий Кут, щойно повернувши на ґрунтовий шлях, потрапляємо до села Надвисся Ярошівської сільської ради сусіднього Катеринопільського району. Шукаємо хоча б когось, у кого б можна було запитати дорогу на Козачани.
Біля однієї з сільських хат зустрічаємо двох жінок…За ними вибігають і двоє дітей дошкільного віку. Жінки розповідають, що у цьому селі проживає мало людей. Колись було близько двохсот, нині багато померло, повиїжджало. Народжується мало. У селі проживають всього четверо діток. До свого життєвого укладу вони вже звикли.
У власному господарстві мають і м’ясо, і птицю. На городі вирощують картоплю, овочі, у садку— фрукти, кущі ягід. Самі печуть хліб. Раз на тиждень сюди приїздить машина з продуктами. Вважають, що все необхідне для життя мають.
Узимку, а особливо в снігопади, село завмирає, бо практично стає заблокованим через замети. Упродовж навчального року дітей до школи підвозить шкільний автобус. Нинішньої зими було трохи сутужно. Через снігопади автобус якийсь час не заїжджав.
Проїжджаємо далі вузенькими доріжками, оброслими травою. Видно, що ці стежки давно не бачили автомобілів. Зліва і справа — порожні, або навіть зруйновані хати. Складається враження, що тут взагалі життя зупинилося.
Біля одного з будинків зустрічаємо літню жінку. За нею вибігає кілька собак, обгавкуючи автомобіль. Цим тваринам тут привільно, вся територія навколо — їхня.
— Ой, а я думала знову приїхали цигани…— каже жінка, йдучи назустріч до нас із водієм. Лише вони й приїздять сюди, пір’я скуповують, пух…
Запитую, як живеться цим людям у такому глухому місці.
—Та звикли ми вже…— каже жінка.— Все життя з чоловіком тут прожили, куди вже виїжджати…Зате тихо, спокійно, чисте повітря…
Вона вказала нам дорогу до хутора, і за кілька хвилин ми вже там…
Природа на хуторі Козачани мальовнича. Тиша навкруги, чути лише спів птахів. Доки любуємося краєвидами навколо, з’являється господар хутору — пан Олександр.
Олександр Коломоєць і є тим ти представником «могікан» у Козачанах. Це єдина сім’я, яка нині мешкає тут і належить до Веселокутської сільської ради.
У Козачанах проживає разом із дружиною Тетяною вже близько двох десятків років. Мають будинок. На даху будинку помічаю прикріплену «тарілку» (супутникове телебачення).
—Чи маєте час дивитися телевізор,— запитую у господаря, коли бачу скільки у нього домашньої худоби. На що той, посміхаючись, відповідає, що насправді тут доводиться багато працювати, бо мають велике господарство. Але відпочивати люблять.
Головним доходом сім’ї є тваринництво. Олександр і Тетяна тримають п’ять корів, три бички, є й птиця та кінь. Худобі тут просто роздолля. Улітку весь день на природі, випасається прямо на вигоні. Для неї зроблено літній табір. Молоко від корів здають заготовачам, які приїздять (по 3 грн за літру).
До розмови долучається дружина Олександра —Тетяна.
Запитую, чи не вважають вони з чоловіком себе відірваними від світу, цивілізації.
—Зовсім ні,— каже пані Тетяна.— Ми маємо коня, тож він нас і виручає. Якщо треба в магазин, їздимо велосипедом. А у свята і вихідні зустрічаємося з друзями, кумами. Браку у спілкуванні не відчуваємо.
Сіяти і збирати урожай допомагає батькам син, він живе не з ними, але має свою техніку. У сусідньому селі, де стоять порожні хати, подружжя придбало кілька садиб, де вирощує городину, лишки якої продає.
Найскладніше, мабуть, пережити зиму. Бо під час снігопадів хутір повністю відрізаний від світу. І до магазину, і до лікарні добиратися самотужки важко.
Та до такого укладу ця сім’я звикла. Щоденні клопоти по господарству не дають часу для того, щоб скаржитися на життя. І вони вже не мають наміру міняти його на інше.
За статистикою щороку з карти України зникає близько 30 сіл, — підрахували економісти. Загалом, за вісім років держава втратила 235 таких населених пунктів. Причиною цього, за словами фахівців, є демографічна криза та урбанізація. Люди переїжджають у міста через безперспективність сільської глибинки — немає роботи, не працюють лікарні, школи, клуби. За результатами дослідження Департаменту економічних та соціальних справ ООН, починаючи з 70 років минулого століття сільське населення в Україні зменшилося на 13,3 відсотка.
Але все ж, хочеться сподіватися, що і Тетяна, і Олександр не стануть «останніми могіканами» хутора Козачани.
Лариса БАЧИНСЬКА