Бориса Корнійовича Яценка знають і в його рідному селі Бурти, і поза його межами. Цей чоловік має за плечима 83 роки і майже пів століття трудового стажу у сільському господарстві. Він і досі активний, не стоїть осторонь вирішення проблем села, дає слушні поради, працює потихеньку у своєму домашньому господарстві. А у хвилини відпочинку пригадує своє цікаве і насичене подіями життя-буття. Ним поділився і зі «Шполяночкою+», коли та завітала до нього в гості.
Спогади дитинства
Батьки Бориса Яценка – Корній та Оксана – родом із Буртів. Батько закінчив полкову школу, дослужився до полковника. Трішки довелося поїздити по колишньому Союзу. Куди частина його переїжджала, туди і вся сім’я. Тож Борис народився у Бердичеві, брат його у Білорусі. Молодша сестра – у Свердловську.
Борис Корнійович пригадує своє дитинство.
– Згадую часи, коли ми ще жили у Свердловську. Тоді у воєнний час туди перевозили все – фабрики, заводи і навіть зоопарки, – пригадує чоловік. – Жили ми біля залізничного вокзалу. Бачив, як якось доставили туди звіринець. Бідні тваринки не витримали такої довгої дороги, більшість витягали мертвими з товарних вагонів.
Пам’ятаю, як вивантажили слона, і двоє чоловіків вело його. Та щойно тварина побачила воду – як смикне, як махне хоботом, що аж ті чоловіки вмить повідскакували, з однієї калюжі випив, із іншої – і калюжну воду хоботом на себе поливає. А потім тим хоботом нумо обливати нас...
Коли Бурти звільнили, материн брат написав, щоб Яценки приїздили додому. Поверталися вони додому зі Свердловська місяць. Як розповідає Борис Корнійович, вагони були настільки переповненими, що проїжджаючи гористу місцевість, поїзд не міг тягнути їх. Тож усім пасажирам, кому виповнилося більше 10 років, доводилося штовхати ці вагони.
Доїхали до Києва, потім до Цвіткового добиралися, а звідти до Буртів вже пішки. Батько ще довго був на фронті, у Брестській фортеці, не одне поранення мав.
Повернувшись у село, жити сім’ї було ніде. Хата, яку мали раніше, стала непридатною для проживання, потребувала ремонту. Всі довоєнні материні запаси пішли прахом. Жили на квартирах, аж поки сяк-так не відремонтували своєї оселі. Довелося все наживати заново.
– До школи я потрапив у 1946 році, – пригадує Борис Корнійович. – Життя важким було. Після закінчення 7 класу пішов працювати. Треба було підтримувати сім’ю. Їсти не було що. Збирав колоски. Працював причіпником. Брат і сестра навчалися добре, а я погано. Не було у що взутися і вдягнутися. Але нічого.
Коли виповнилося 17 років, закінчив курси трактористів і пішов на роботу у Сигнаївську МТС, ми на ой час обслуговували Бурти, Сигнаївку і Надточаївку. Проробив на тракторі 2 роки.
В житті довелося попрацювати і агрономом, і трактористом і шофером. А на пенсію пішов із посади землевпорядника.
За непереможність у шахових турнірах завоював авторитет
–У жовтні 1956 року забрали мене в армію, – ділиться далі, – служив у Єревані, у прикордонних військах. З командиром полку мені пощастило. Він сам був родом із Полтавської обл. Всі офіцери тоді були фронтовиками. Тож він і наполіг, щоб я навчався в технікумі, незважаючи на те, що проходив срочну службу. Він мені показав, якою є гора Арарат із неба, як живуть у Турції, і що наш кордон і справді «на замку». Саме тоді я вперше піднявся з ним у небо на бойовому літакові «МІГ».
Ще в дитинстві брат Бориса Корнійовича навчив його грати у шахи. А опанувавши шахматну науку, той почав вигравати у брата. Саме це вміння згодилося чоловікові, коли служив. Бо вигравав у найзатятіших армійських шахістів, чим і заслужив до себе повагу начальства, з яким грав «на рівних» і часто вигравав.
За час служби двічі на рік бував удома. Разом із Борисом Яценком призивався ще один молодий чоловік із Буртів. Та той жодного разу не використав відпустки. Все не виходило. Тільки-но настане термін відпустки, так земляк щось і порушить, і відпустка відтерміновувалась. Батьки солдата вже почали хвилюватися, чому їхній син жодного разу не приїхав додому. Дійшло це до командира.
– Якось командир полку Георгій Сафронович Корінь вишикував усю частину. – «Я– фронтовик, – звернувся він до солдат, і за часів війни не було такого солдата, який би у важкий період не був у відпустці. А от у нас один солдат жодного разу не був. Тому я його демобілізую достроково».
Не було такого права, але тих, хто мав 10 класів освіти і хотів вступати, демобілізовували достроково, щоб у літній час могли вступити до навчальних закладів. Тож і зробили так, що мій земляк теж хотів навчатися, і його аж на 7 місяців раніше відпустили додому. Щоб батьки не хвилювалися. А я ще довго залишався у частині, довелося навіть «розпродувати» її.
У Єревані Борис Яценко так і не зміг закінчити технікум – перевівся в Україну – у Дніпропетровський технікум електрифікації сільського господарства.
У 1961 році Борис Корнійович одружився. З дружиною виховали двох синів, дали їм вищу освіту. Дружина працювала в селі головним економістом, Борис Корнійович – парторгом. 20 років він був заступником голови колгоспу «Україна» у Буртах. Шість років тому дружина відійшла у вічність. Зараз батька підтримують його сини.
Воду все ж знайшли
– Головою бурякорадгоспу працював Проценко Федот Карпович, я був його заступником. Були ми тоді в боргах, тобто господарство наше, але стали працювати, і за рік віддали борги. Федот Карпович був розумним чоловіком, завжди радився із людьми. Не було таких в районі, як він. Минулого року помер.
Пригадую, як у 1963 році висох ставок у Буртах. Він поїхав у Черкаси, найняв драглайна, і ми прорили із цього ставка у край села канаву, глибиною, де ґрунт важкий – 80 см, де в’язкий –1 м, глибше він не йшов, прорили на 2 бугри – правий і лівий. У нас у Буртах 4 ставки, і ці ставки розділяють село на 2 частини. Тоді-то й пішла вода, і була до цього року. А нинішнього зникла.
У Цвітківському відділенні радгоспу спочатку поставили водонапірну башту, а потім почали шукати воду. Пробурили п’ять свердловин, але води так і не знайшли. Тож робочим доводилося для скотини приносити воду відрами з криниці, де була підшкірна вода. Тож зранку 10 відер приносили, і ввечері. Хіба ж напоїш скотину цією водою? Привозили воду і в Цвітківське відділення бурякорадгоспу із Павлівки.
А тут, пам’ятаю, якраз приїхала геологорозвідка з Києва. У них було завдання знайти воду ближче до залізничної станції. Задача стояла – зробити вітку до 1 км не лише у Цвітковому, а й у Христинівці, Умані, Золотоноші, де залізничні станції, щоб отримати можливість мити вагони після перевезення скотини і міндобрив.
Тоді геологи у Цвітковому пробурили десять свердловин і не знайшли води. Старі люди їм розповідали, що у війну, коли у селі ще стояли німці, ті зробили водопровід від Хлистунівки по долині 5 км (цей водопровід і нині діє). Старі люди радили геологам трохи поступитися і шукати воду. Вони поступилися в бік Буртів, у посадку – 900 м. Пробурили на радгоспному полі, качали 5 діб, але вода все не скачувалась. Тоді вже пробурили в іншому місці.
Я просив тих геологів зробити свердловину і у нашому відділенні. Не одразу все вийшло, але я стояв на своєму і воду таки знайшли.
Та не всім тоді ця моя ініціатива сподобалась. Від цукрозаводу приїхала делегація, взяли аналіз води у 3 пляшки і прислали висновок, що та вода, мовляв, не годиться навіть для технічних цілей.
Я не вірив і тоді почав шукати інші шляхи, щоб довести, що цю воду таки можна споживати. Зірвав пломбу, яку поставили. Набрав знову ж таки три пляшки і віддав на аналіз у Черкаси. Висновок був іншим – воду не просто визнали придатною для вживання, а й визначили її мінералізацію, – розповідає Борис Корнійович. Я це знав, бо на смак вода була точно такою, як у джерелі, що у В’язівку, а туди навіть заїжджі люди приїздять по воду, кажуть, що має багато корисних речовин.
Завдяки наполегливості тодішнього керівника Бориса Яценка, не лише вода з’явилася у Цвітківському відділенні, а й дорога, для прокладання якої він виїздив до нашого земляка, колишнього депутата і голови ВР Олександра Ткаченка.
Тож для Бориса Корнійовича Яценка спогади тих далеких літ залишили приємні епізоди життя. А ще розповідає, що за час керівництва його підлеглі досягали великих успіхів у сільському господарстві. Так, телятниця Клавдія Лагуткова досягла найвищих показників на групі телят (45 голів) – по 1,5 кг приросту. У 1973 році її було нагороджено Орденом Леніна. А тракторист відділення радгоспу Петро Діброва за багаторічну працю двічі нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора. Ланкова Варвара Шумило за найвищі показники зі збирання урожаю гороху, насіння цукрового буряка нагороджена медаллю «За працю». Вона неодноразово обиралась депутатом районної та сільської рад.
– Приємно, що я працював з такими достойними людьми, – каже Борис Яценко.
Так, справді приємно, бо свого часу щороку на урочистостях, присвячених вшануванню працівників сільського господарства, і він, і його колеги завжди відзначалися в районі серед кращих, виборювали передові місця у змаганнях, всі вони старалися, прагнули бути найкращими.
Нині все це відійшло в минуле, але залишилася пам’ять, яка раз -у- раз повертає у ті щасливі для ветерана роки.