Ірина КОВАЛЬ, журналіст газети «Нова доба»:
Про сміливість і самовідданість моєї мами та фантазію чоловіка
Сталося це 3 роки тому. Наприкінці року мене «обсіли» болячки.
Спочатку була операція на пальці, через яку я три тижні провела на лікарняному. Лише встигла оговтатись і тиждень попрацювати, як під час медогляду на роботі виявилося, що маю знов оперуватися — запалення «зуба мудрості».
Малоприємну операцію призначили за кілька днів до Нового Року.
Тривала вона більш як годину, тому настрій у мене напередодні свята був, м’яко кажучи, несвятковий…
Пам’ятаю, навіть не вийшла, коли у холі Дід Мороз зі Снігуронькою вітали хворих.
У мене було розпухле обличчя і я нікого не хотіла бачити. Жалілася своєму чоловіку (тоді ще навіть не нареченому, ми зустрічалися всього кілька місяців), що у мене не буде ні ялинки, ні святкового столу. І тоді він привіз мені ялинку.
Декоративну, в горщику для вазонів, але справжню (!) і навіть з прикрасами. А буквально через годину зателефонувала мама і сказала, що здійснить заради мене подвиг і приїде в Черкаси, щоб забрати мене додому. Справа в тому, що водійський стаж у мами був тоді ще не надто великий і таким великим містом з потужним (як проти шполянського) трафіком, та ще й в зимову ожеледь, вона жодного разу не їздила. Женя забрав на таксі мене на зйомну квартиру (після операції пройшло вже кілька днів і лікар дозволив) і там мої батьки у під’їзді розминулися зі своїм майбутнім зятем, навіть не підозрюючи, хто щойно пройшов повз.
Мене вкутали і відвезли додому. А вдома, як відомо, і стіни допомагають. Я швидко пішла на поправку, тож у Новорічну ніч посвяткувала і з батьками, і в гості до друзів з’їздила, і навіть на танцях побувала.
Оксана ДОМЧУК, лікар-ендоскопіст Шполянської центральної районної лікарні:
Про екстрим коханого і радісну новину Святкування Нового року у нас зазвичай відбувається у вузькому сімейному колі, бо діти — найголовніші поціновувачі цього свята. Але якщо говорити за найбільш дивовижну історію...
Ми були ще студентами — я на 6-му курсі, а Андрій на інтернатурі по урології. Після нашого весілля минуло два місяці. Новий рік ми відзначали в Тернополі і прийшли розважитись в один торгівельний центр під назвою «Ровекс».
А там якраз у розпалі були народні гуляння. Хлопці залазили на обледенілий стовп, але нікому не вдавалось дістатися головного призу.
Андрій не сказав мені нічого, лише повідомив, що має на кілька хвилин кудись відійти. Коли ведучий оголосив, що Андрій для Оксани робить цей подарунок, я одразу зрозуміла, що це мій чоловік.
Він справді заліз і дістав м’яку іграшку-подушку, яка мені дуже сподобалась. Хоча в мене ледь не зупинилось серце від хвилювання!
А коли він зліз і подарував цю іграшку мені, я подякувала і повідомила, що мені хвилюватись так не можна, адже я… вагітна. Від його радісних криків почули цю новину всі! Нас вітав нас весь новорічний натовп! Ці емоції стали незабутніми!
Юрій БОТНАР, депутат Черкаської обласної ради:
Оригінальне привітання для ворогів
Найяскравіша зустріч Нового року була опівночі 1 січня 2015 року в Пісках під Донецьком, де я, будучи в складі Окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ», перебував на передовій позиції.
оді, разом із командиром «Карпатської Січі», а тепер — комбатантського об’єднання «Легіон Свободи», Олегом Куциним, а також головою нашої молодіжної організації «Сокіл» Юрком Чорнотою, тоді ще бійцем батальйону особливого призначення «Січ», заступили на чергування на позиції з 11.50 до 02.00, «привітавши» окупантів з усіх стволів у відповідь.
Варто зауважити, що загарбники живуть за московським часом і «вітали» наші позиції та селище за годину до Нового року. До слова, це була моя перша ніч і навіть перше чергування зі зброєю в руках на передовій московсько-української війни.
А вже зранку 1 січня ми «привітали» українофобів із Днем народження Степана Бандери, розгорнувши на найвищій точці Пісків саморобний банер із зображенням Провідника українських націоналістів. Він там, здається, пробув кілька тижнів, допоки через ма-совані обстріли добровольці не зняли банер.
Оксана КУРІННА, завідувач Шполянського районного методичного кабінету:
Коли доленосна мрія збулася
Кожна новорічна ніч по-своєму чарівна та особлива, і, незважаючи на те, скільки тобі років, чекаєш казки, надієшся на диво.
Пам’ятаю свою життєву історію, якій майже тридцять років, що закарбувалася в пам’яті на все життя.
31 грудня 1988 року, вперше після постійних заборон батьків, я, майбутня випускниця школи, збираюся зустрічати Новий рік з однокласниками.
Феєрично-срібляста, білосніжна, морозна ніч… Я, в новій сукні, зі святковою зачіскою, чекаю-недочекаюся зустрічі з друзями.
Але душу тривожить смуток: непорозуміння з другом, до якого мала особливі почуття.
Ось уже й друзі, привітання, побажання, святковий стіл, бій курантів, загадування бажань. Моя найзаповітніша мрія — помиритися з коханим. Я потай від усіх повторюю своє бажання. І ось — диво! Через декілька хвилин — несміливий стук у вікно. Моєму щастю не було меж. Це був Він.
З того часу пройшло 28 років, 25 із яких ми — подружжя. І в переддень 2017 року я також загадаю бажання: хай у вікно постукає найголовніший чоловік мого життя — наш син, повернувшись із буремної Волновахи… Адже переконана: дива трапляються, треба дуже в це вірити.
Підготувала
Наталія ДАВИДЕНКО.