НАШІ ЖІНКИ — НАША ГОРДІСТЬ!

У День Весни, Любові і Краси на особливу увагу заслуговують, звісно ж, жінки. Із подихом струмково-проліскової пори приходить натхнення й бажання відновлювати сили, оспівувати красу природи, найпрекраснішим витвором якої є її величність Жінка. А в наш доволі складний час особливо цінними рисами є поєднання чарівності з мужністю і витривалістю.   Героїні — землячки, на яких завжди рівнятиметься громада і буде вдячна завжди за їх життєву позицію.

Волонтерство змусило забути про власний бізнес

У черкаському Центрі допомоги армії, який очолює Оксана Циганок (родом зі Шполи), — гамірно, як у поліцейському відділку з американських фільмів. Волонтери по телефону збирають інформацію про потреби військових, ведуть переговори з доброчинцями, приймають відвідувачів.

Наша землячка, у недавньому минулому — підприємець і сімейна жінка, повністю присвятили себе волонтерству.

Перша моя поїздка в зону АТО була до Слов’янська, ще коли він був окупований бойовиками. Хлопці з «Правого сектора» міста Сміли одні з перших їздили допомагати армії ще під час подій у Криму. «Угробивши» на наших дорогах свої власні автомобілі, вони стали шукати, хто міг би доправити їхній вантаж до Слов’янська. Ніхто не погоджувався, всі боялися. В останню чергу вони звернулися до мене. Мені не було страшно, і ми поїхали.Блокпост, на який ми прибули, стояв біля самого міста, захопленого терористами. Дорога до нього називалася «дорогою смерті», бо між блокпостами росло багато зелених насаджень (так званих «зеленок»), з яких ворог вів вогонь. Тож треба там давати максимальну швидкість. Із мого автомобіля, який був повністю завантажений, можна було «вижати» 140 кілометрів на годину. Ми вдягали бронежилети, вішали їх на вікна, і так «пролітали» небезпечну відстань…

Зараз армія забезпечена продуктами завдяки волонтерам з усієї України! Кажуть, що «народ і армія — єдині!» Насправді армія — це і є народ, який пішов відстоювати Батьківщину.

Я зрозуміла, що такою мирною, як була, я вже не буду. Бізнесом, як раніше, тепер навряд чи займатимуся. Коли війна закінчиться і не треба буде їздити на фронт, то, можливо, допомагатиму комусь, хто потребує допомоги. Наприклад, діткам з інвалідністю...

Мама трьох маленьких синочків організувала волотнерський рух на Шполянщині

Тендітна і чарівна молода жінка, мати трьох малих діток, змогла зорганізувати не лише простих громадян нашого району, а й заслужити довіру у керівників підприємств, представників бізнесу Шполянщини. Опікуючись кожним мобілізованим з нашого району солдатом, шполянка Лілія Усик змогла забезпечити їх необхідним спорядженням, вивчити деталі, що стосуються зброї, потреб на утримання техніки та інших військових цілей. Щотижня збираються вантажівки з продуктами, теплими речами та всім необхідним для солдат на передовій . У цьому їй допомагає мама Галина Лоцман з Сигнаївки та волонтери з міста та сіл району. Звіти про кожну поїздку пані Лілія оприлюднює в соцмережах і в пресі, а ще відвідує навчальні заклади, де проводить патріотичні зустрічі з учнівською молоддю разом із земляками-бійцями АТО . Здається, що енергію ця молода жінка черпає із самого неба.

— Нещодавня поїздка була морально важкою. Найдраматичнішим місцем стало Дебальцеве. Блокпости «Ворота» і «Хрест», де несли службу Саша Діхтяр і Вадим Лузан. Передова 128 бригади і наших 5 героїчних земляків: Вова Височин, Вася Викиданець, Вячеслав Паренко, Олег Долашко і Ігор Сімон. Це наші герої, які вистояли в справжньому пеклі! — розповідає пані Лілія. — Центральна площа перед міською радою в Дебальцево. Тисячні черги на евакуацію. Українські і російські генерали. Машини «МВД ДНР» і 25 порожніх автобусів «Евакуація на Донецьк». Знищені будинки і ПриватБанк. Порушення тиші. Зриви снарядів, страшні звуки обстрілів. Зупинка нашої колони через обстріл траси. І нарешті Артемівськ, де ми попрощалися з переселенцями, яких везли у своєму бусі. 6 врятованих життів, серед них восьмирічний Ярославчик… Я дякую всім небайдужим, хто допоміг нам здійснити цю поїздку… Робота продовжується. Багато потреб. Все більше добрих і чуйних людей приєднуються до нас. Допомогу можна приносити у магазин «Модна шафа», Сигнаївський СБК, військкомат (з поміткою «для Лілії»). Тел..:0982257512 Спасибі!!!

Свою долю і єдине кохання зустріла на передовій

Шполянка Клара Мошенська відзначила 2 березня свій 91-й день народження. Цього дня ніжним букетом квітів і подарунками привітали її міський голова Віктор Заскалета та заступник голови ради ветеранів війни і праці Олександр Пряжко. Радіючи поважним гостям, старенька ділилася своїми спогадами про життя, найяскравішими моментами якого вважає зустріч зі своїм чоловіком під час бойових дій Великої Вітчизняної…

Будучи ще зовсім юною — у віці 17 років її мобілізували на фронт як медичного працівника. Була призвана з Уралу, де народилася і виросла. Батька забрали на фронт з перших днів , і майже наприкінці війни він загинув у боях. Закінчивши два курси фельдшерсько-акушерського відділення, Клара Олександрівна вже вважалася повноцінно підготовленим медпрацівником зі статусом медсестри, зважаючи на велику потребу цього персоналу на війні.

— Та війна була широкомасштабною, не місцевого значення, як нинішня, — ділиться спогадами пані Клара. — Від півночі й до півдня тривали масштабні бої. Спочатку багато наших солдат гинуло, медичні працівники були дуже потрібні. Тож, пройшовши декілька місяців практики в госпіталі, мене направили на передову. Там я надавала першу медичну допомогу пораненим. Їх через мої руки пройшли тисячі!

А до душі припав лише один — шполянин Ілля Мошенський, гвардії майор бронетанкових військ. «Сестричко, скільки вам років?», — запитав. «Через декілька днів буде 18…», — зніяковіла. Адже старшим був боєць за неї на п’ять років. «Що ж це далі буде, коли таких дітей забирають на фронт…», — бідкався. Симпатії намагалися приховати, але відчувалося особливе ставлення одне до одного. Вилікувавшись від поранень, Ілля Васильович повернувся в розташування частини, йшли паралельними фронтами, листувалися впродовж усіх років війни.

Визволяли Україну, Польщу, дійшли до Берліна. І одного разу, вже після Перемоги, Клара з бойовими побратимами відвідала центр Берліна, до них під’їхала інша машина з такими ж туристами. Який же був подив, коли з неї вийшов ВІН! Зустрілися очима, привіталися… І не знали, що казати один одному. Так і роз’їхалися знову, але листуватися продовжували. Ще три роки служила Клара у військовій частині в Німеччині. Вже лікували солдат від поточних хвороб, а не від поранень. Так, у 1947-му році, Ілля Васильович приїхав до частини, де вона перебувала на службі, і відразу запропонував одружитися. Це було дуже несподівано, але відразу пішла питати дозволу у начальника госпіталю. Весілля тут же й відбулося — подруги організували святкову вечерю і подарували французький сервіз молодому подружжю. Досі зберігається у Клари Олександрівни стареньке свідоцтво про одруження. Вже 15 років минуло від дня, коли її чоловік полишив цей світ, але пам'ять про нього не вмирає, неначе вчора вирувало молоде життя! Як удвох виховували донечку, повернулися до Шполи (чоловік не захотів жити на Уралі).

Трудовий вік її пройшов на швейній фабриці. Так сталося, що місць у медичних установах на той час не було, але потрібна була робота, тож і пішла до промкомбінату, де саме набирали другу зміну. Шити Клара уміла, цьому її навчила мама. А згодом, зарекомендувавши себе здібною і мислячою працівницею, була призначена спочатку майстром, а потім — начальником цеху. Паралельно заочно закінчила технікум швейної промисловості у Києві. Навчання поєднувала із практикою. Чоловік працював збиральником на меблевій фабриці. Так минали літа у Шполі, яка стала другою малою батьківщиною для Клари Мошенської. Піклуються сьогодні про стареньку її двоє онуків, радують дві правнучки і правнук. А події на сході України пекучим болем пронизують серце. Невже через скільки років знову відновилося пережите пекло? Справді, вірити у це зовсім не хочеться, і знову душа чекає переможної весни.

Підготувала Ганна ШВЕЦЬ, фото автора та сайту «Прочерк»