НОВЕЛА
За вікном буяла весна... Розлога груша, протягнувши свої крислаті віти аж до лікарняних вікон, колихана теплим травневим вітром, час від часу вкривала підвіконня своїм рожево-білим цвітом...
Десь там, у його рідному селі, мабуть, відцвітає садок, що колись ще хлопчиком Микола садив разом з батьком, на пасіці гудуть бджоли, наповнюючи вуликові засіки назбираним із перших весняних квітів нектаром, а його подвір’я вкрилось килимом густого споришу. Десь там, у його Журавлинцях, на нього чекає вродлива кароока Наталка...
Отепер би він ні за що не проміняв ту оксамитову зелену ковдру на лікарняну. Упав би на неї горілиць, розкинувши руки, і дивився б, не надивився у безодню небесної блакиті...
Вже третій місяць Микола бачив лише облуплену стелю лікарняної палати і розлоге дерево за вікном... Стара груша, з якою він подумки розмовляв, ділився своїми думками і болями, була його розрадою. Для всіх оточуючих, лікарів і санітарок, ще місяць тому він був безнадійним. Микола й сам, було, втратив віру в те, що колись він стане фізично повноцінним. Якби не сіроока Марійка, медсестра, яка, просиджуючи біля Миколиного ліжка, щодня повторювала йому про те, яким чудовим буде його нове життя після одужання. Микола не хотів, аби його жаліли, тому на листи, які приходили від рідних та Наталі, відповідав стримано і сухо. Не хотів, аби у селі знали, що насправді трапилося з ним. Аварія, в яку молодий лейтенант потрапив кілька місяців тому, стала причиною травми хребта — вироку, який, як йому здавалось, нести все життя.
Дні тягнулись довго... Щодня до Миколиної палати прибігала Марійка, щебетала-щебетала, розповідаючи всі новини госпіталю, виконувала призначення лікарів. Микола не хотів виглядати в її очах жалюгідним, тому здебільшого мовчав і просто слухав і виконував те, що його змушувала робити медсестра. Вона ж, як одна із тих бджілок, що живуть на батьківській пасіці, не знала спочинку. Навіть іноді сварила Миколу, коли той не хотів робити вправи на прилаштованих до ліжка тренажерах чи відмовлявся від масажу. Лише іноді думав, які ж вправні руки має вона, яке велике і добре серце.
Коли Микола згадував рідний дім, йому ставало сумно. Як там живеться без нього Наталі? Цього літа, під час його відпустки, вони мали одружитися. Мріяли, як разом ділитимуть його армійську службу в новій частині, куди Миколу мали перевести.
Шкода було йому, що, нарешті, здобувши омріяну військову спеціальність, ось так одразу доведеться попрощатись зі своєю мрією. І навіщо він такий Наталі? Як скаже їй про це? Тому й ви- рішив нічого не писати про травму — побачить сама, коли він повернеться до рідного села. А про те, що він повернеться, знав, не назавжди ж буде прописаний у цьому госпіталі. Про те, яким буде його життя потім, думати Микола не хотів.
Минув один тиждень, другий, третій... Минуло літо. За увесь час, доки Микола був у госпіталі, Марійка настільки відродила у ньому віру в одужання, що хлопець і сам почав поступово вірити в те, що колись цей день настане. Вони удвох проводили час в лікарняному парку, гуляли його алеями, вдихаючи аромат осінніх квітів. Як хотілося Миколі встати з цього інвалідного візка і самому пройти по встеленій листям стежці аж до воріт госпіталю, відкрити хвіртку і опинитися вдома, біля своєї Наталі... Він дивився у веселі очі Марійки і йому ставало шкода цього янгола — милої і доброї дівчини. Час від часу в його серці пробуджувались тепло й ніжність, і так хотілося торкнутися її медових вуст... Стримував у собі ці бажання, бо не міг, не мав права, дав слово…
Наталя писала рідко, ображалась, що Миколу не відпускають у відпустку (так він їй писав, аби не повідомляти про госпіталь). В останньому листі вона написала, що знайшла роботу в райцентрі і якийсь час, до приїзду коханого, попрацює там.
Вже й листя на деревах почало опадати. Батько писав, що цього року в їхньому саду зібрали гарний урожай яблук та груш... Можливо, він і скуштує їх найближчим часом. Вже тиждень, як Микола пробував ходити сам, без милиць, з Марійчиною підтримкою. Якби ж розходитись до повернення додому, щоб Наталя не бачила його з ковінькою... Тепер Микола все наполегливіше тренувався, змушував себе працювати навіть через силу...
Якось, гуляючи з Марією у парку біля госпіталю, все ж не втримався — спробував той медовий цілунок з її губ. Здалося, що навколо весь світ завмер, що разом з опалим жовтим листям вітер закружляв їх над буденністю і проблемами, а час назавжди втратив сутність, що саме таким є присмак щастя.
— Кохаю... Як я тебе кохаю, — чув Марійчин шепіт... і вже навіть хотів сказати їй те ж саме, бо цієї миті йому найбільше хотілось не відпускати цього янгола зі своїх обіймів... Та все ж, стримався — не міг, не мав права, дав слово...
Автомобіль, що мав відвезти Миколу до вечірнього поїзда, під’їхав до лікарні. Біля воріт госпіталю, прощаючись, він ніжно торкнувся губами Марійчиних вуст.
— Зачекай! — підбігла до від’їжджаючого автомобіля Марій- ка. — Візьми ось, — дівчина простягнула хлопцеві велику рожево-жовту грушу з того дерева, що навесні дарувало Миколі свій білосніжний цвіт.
Ступивши на сільську дорогу, не пішов вулицею, що вела до рідної хати, обійшов цвинтарем. Аби одразу потрапити до Наталчиного двору. Біля будинку, де жила Наталя, було тихо. На ганок вийшов молодик, закурив.
— А Наталя вдома? — запитав у незнайомця.
— Ні, моя дружина зараз у райцентрі у лікарні, сина народила... А навіщо вона вам?
Нічого не відповівши, Микола поволі пішов старою стежкою до сільського саду. Присівши на опале листя, дістав із сумки велику соковиту грушу, хотів надкусити... — не наважився. Торкнувся її вустами, вдихнувши п’янкий аромат насолоди, і відчув той неповторний присмак щастя, і осінній вітер підняв і закружляв його над садом, над світом, над буденністю, над його минулим.
Лариса БАЧИНСЬКА