Черкаський художник Ігор Солодовніков знайшов на горищі унікальний архів фотографій свого діда Івана Литвина. 5000 знімків зберегли обличчя українських селян та ще живі народні традиції, які не потрапили в об’єктив офіційних радянських фотографів. Тепер можна побачити реальне повоєнне та закрите у радянських колгоспах українське село. Як насправді жили селяни, в що одягалися, як проводили будні й свята та як гарували на полях. Подібного архіву в центральній Україні ще ніколи не знаходили. Фото Литвина створюють неповторний та реалістичний образ часу в один із переломних періодів української історії кінця 1950-х ‒ початку 1970-х років. Радіо Свобода вперше опублікувало ці фото та розповіло драматичну історію їхнього автора.
У 2010 році художник Ігор Солодовніков та його рідні продавали дідівську хату на Черкащині. Пробираючись на горищі крізь завали мотлоху, Ігор знайшов стару дідову валізу з фотоприладдям. Два роки тому він вирішив заглянути в середину і побачив декілька масивних дисків від бабін. На них були намотані сотні метрів фотоплівок його діда Івана Литвина. Ігор почав їх оцифровувати: «Я не міг відірватися, день і ніч сканував негативи».
За місяць Ігор Солодовніков оцифрував весь дідів архів. Вийшло близько 5000 фотографій.
«Я побачив інший час й інше життя: покоління, традиції, звичаї, обличчя, які давно відійшли в минуле», ‒ згадує онук.
Іван Литвин народився у квітні 1924 року в селі з бунтівною та вільнолюбивою історією. Його Грушівка на Черкащині ще не так давно була частиною Холодноярської Республіки, яка до останнього боролася проти більшовиків. Саме тут радянська влада закріпилася чи не найпізніше в Україні.
Литвин добре пам’ятав Голодомор і те, що його родина втратила тоді декількох дітей. Коли одну з них – Ярину – батьки змушені були винести помирати на ґанок, 10-літний Іван взявся її рятувати. Він викопував на полі залишки пшениці, перетирав зернята і приносив дівчинці. Ярина вижила і прожила 70 років.
Після початку війни 18-річного Івана вже ніхто не врятував від вивезення на примусові роботи до Німеччини. Там йому вдалося втекти з декількох таборів, але наприкінці Другої світової його помістили у табір «Бухенвальд». «Ціна життя була зведена до нуля. Після того, що я бачив, не боюся навіть смерті», – казав дід онукові, а в своїх блокнотах малював купи мертвих тіл.
Найбільшою пристрастю Івана було малювання. Після війни він пішов навчатися ремеслу до народного майстра Макара Мухи, який мав свою школу неподалік Грушківки. Вчитель бачив талант свого учня й настановляв вчитися далі. Іван вступив до Одеського художнього училища, але мусив повернувся до села ‒ на навчання не вистачало грошей. Тоді Литвин вже був одруженим та мав допомагати своїй великій родині. Невдовзі у нього самого народилася дочка, а згодом – син.
У Грушківці Литвин працював бібліотекарем. Крім того, у селі малював плакати, відливав для людей декоративні скульптури, робив обеліски та пам’ятники загиблим воїнам. Навіть нишком відреставрував вцілілі ікони для сільської церкви.
Фотографувати Іван почав ще до війни, у школі. «У нього завжди випадали із кишень різні плівки, негативи», ‒ пригадує бабусині розповіді Ігор Солодовніков. Наприкінці 50-х у Литвина з’явився сучасний фотоапарат «Зоркий-2» – майже повна радянська копія німецької «Лейки».
Іван Литвин почав підзаробляти фотографією. У неділі під його будинком часто стояли черги: люди приходили фотографуватися на паспорт чи день народження.
Фотографія вимушено замінила Івану малювання – справу його життя, якою він весь час марив, але не міг повноцінно займатися.
Іванові Литвину вдалося зафіксувати різноманітність народних весільних традицій в останній період їх живого існування. Ці фото складають найбільшу частину в архіві фотографа.
Фото Литвина показують і те, як поруч з народними традиціями вживалися радянські, які з часом мали повністю їх витіснити.
Іван Литвин справді розумів, що таке «правильне радянське» фото. У його архіві можна побачити пропагандистські знімки, які він спеціально робив для оформлення своєї бібліотеки чи іншої «офіційної» справи.
Ці знімки різко контрастують з тим, що він знімав лише для себе: спостерігав за реальним життям, досліджував сільських людей та майстерно передавав їхні почуття. «У діда була потреба фотографувати, ‒ говорить онук. ‒ І, як я розумію, йому був більше цікавий процес зйомки, а не результат».
Більшість знімків, які зробив Іван Литвин, він ніколи не бачив надрукованими.
Після 25 років у грушківській бібліотеці Івана Литвина запросили на роботу до Кам’янки ‒ райцентру за 8 кілометрів від рідного села.
Вже немолодий, 51-річний Іван наважується працювати у Кам’янській художній майстерні. Хоча робота була прибутковою, але замість творчості Іван змушений вимальовувати пропагандистські лозунги.
Остаточно перебравшись разом із дружиною до міста, він перестає фотографувати. Бажання малювати і тоді не покидало Івана. Він до останнього мріяв зануритися у творчість, коли вийде на пенсію.
11 лютого 1987 року Іван Литвин помер від інсульту у Кам’янці Черкаської області. Йому було 62.
(скорочено)
Дмитро Джулай