24 серпня Україна святкуватиме 24-ту річницю проголошення Незалежності. День незалежності – нагода згадати всіх тих, хто боролися за неї і в Україні, і у нас на Шполянщині, тих, завдяки кому вона стала можливою у 1991 році.
Своїми спогадами про те, як здобувалась незалежність у нашому районі, поділилися члени Шполянської районної громадсько-політичної організації Народний Рух України, заснованої в 1989 році.
Прагнули зламати кригу байдужості і сумнівів, – Сергій Семко
Державні свята, які у багатьох розвинутих демократичних країнах, звуться ще і національними святами, і які пов'язані з певною важливою історичною подією, відзначаються, зазвичай, щорічно певного конкретного дня. І ця дата, яка, природно, стає все більшою в цифрах і віддаленішою в часі, вже традиційно викликає бажання приділити увагу спогадам тих людей, які в тій, чи іншій мірі були дотичними до відзначуваної події. Особливо, коли ця «дотичність» відбувалася ще до того, як проста календарна дата 24 серпня стала головним державним святом України, а про Незалежність більшість щирих українців могли тільки мріяти, як про щось надзвичайно бажане і омріяне, але дуже вже нереальне і нездійсненне у найближчому майбутньому.
Так сталося, що із земляками, друзями і, навіть, із родичами я спілкуюсь, переважно, через інтернет. І звичайно, в такому спілкуванні є свої плюси і свої мінуси. Плюс у тому, що можна детальніше дізнатися думки, оцінки, світогляд теперішньої активної частини нашої громади. Мінус – якось безпорадно помічаєш, як з роками забувається, деформується оцінка (для мого покоління – недалекого) минулого, викривляється уявлення про реальний стан справ і спосіб життя в тодішній Радянській Україні, як складовій, віджилого свій вік СРСР, як все важче протидіяти упередженості і однобокості у трактуванні життя нашої країни за зовсім іншою політичною, економічною і соціальною моделлю суспільства. Тим паче, що із часом уже й собі самому деякі події починають здаватись дрібнішими, малозначимими і неважливими.
Та хіба ж забудеться, скажімо, той збуджено-ризиковий стан групки молодих працівників заводу «Оріон» – членів першого осередку Народного Руху України за перебудову (початкова повна назва Руху), з якими ми на початку 1990 року, напередодні виборів до місцевих Рад колишньої УРСР, у нашому райцентрі м. Шполі розклеювали свої «рухівські» листівки? Назавжди в пам'яті холодний, ще темний передранковий час, безлюдні вулиці рідного містечка, наш маршрут від Красного ставка до заводу запчастин через центр і залізничний вокзал, розклеєні листівки на автобусних зупинках і вітринах магазинів…
А самі листівки зовсім недавно були розкопійовані у Львові, на ксероксі В'ячеслава Чорновола ним самим, у його квартирі. Текст листівки був написаний особисто мною і надрукований на друкарській машинці однією із працівниць «Оріону» та відвезений до В'ячеслава Максимовича нашим товаришем Сергієм Качаєвим (про це я розповідав у своїх спогадах на шпальтах «Шполяночки +» від 21.01.2018 р.)
Хіба забудеться салатового кольору ЛуАЗ токаря Миколи Курінного, на якому ми і здійснювали те розклеювання по згаданому маршруту? Чи забудуться тривожні слова наших дружин (ми ж ділились такими розмовами), якими вони застерігали нас від можливих, м'яко кажучи, неприємностей, при виявленні компартійною владою учасників, досі нечуваної, опозиційної акції.
До речі, листівки стандартного друкарського аркушу були підписані дещо завуальовано, адже члени осередку Руху уже були добре відомі – об'єднання «Вибори-90». Така назва мала раціональне зерно – крім членів нашого осередку до нас долучалась група шполян, на той час – членів КПРС на чолі із Станіславом Мазуриком, які неофіційно звались «опозиційна партійна група».
А вже згодом, у березневі Шевченківські дні цього ж 1990 року, коли відбувалось офіційне вшанування пам'яті Великого Кобзаря з покладанням квітів до його пам'ятника від делегацій практично всіх шполянських підприємств і установ на чолі із комуністичним керівництвом міста та району, наш осередок вперше публічно і відкрито, на рівні міста (на «Оріоні» вже кілька місяців було два «рухівських» інформаційних стенди) заявив про своє існування, поклавши свій вінок до пам'ятника Т. Г. Шевченку. Вінок був з надписом на власноруч виготовленій стрічці у національно жовто-синіх кольорах!
Щоб демонстративно відокремитись від радянського офіціозу, ми покладали свій вінок після всіх, але відразу ж, щоб нас бачили якомога більше шполян із тих делегацій і глядачів. Нас було не більше десяти учасників, і хто ж забуде той «обстріл» поглядами – і злими, і роздратованими, і здивованими, і зацікавленими! Не було тільки байдужих! І саме цього ми і прагнули – зламати кригу байдужості і сумнівів у можливості національного пробудження в Україні взагалі і в нашій окрузі зокрема. І задля цього нам і варто було робити перші кроки, найскладніші і найважчі перші кроки до Незалежності!
Нас підтримували, нам довіряли і захищали, – Микола Антонов
Приймаючи мене на роботу, покійний директор швейної фабрики доброзичливо ставився до моєї партійності. Проте дехто іноді проводжав поглядом з ненавистю, мовляв, рухівець пішов…
Пригадую, якось під час мітингу у центрі міста, який ми проводили, ми встановили жовто-блакитний прапор, на столах–рухівська преса. Ті, хто співчував, поділяв наші погляди, підтримували нас. Але були й інші. Якось підійшли молодики:
– Ты откуда приехал, бандеровец?
– Я шполянин, – пояснюю. Не повірили.
– Сматывай отсюда, бандеровское отродье!
А чи можна забути, як міліція з автоматами ввечері перелякала дітей, дружину тільки за те, що я подав до міськради заяву з обурливим для них текстом: «Ставлю до відома, що на стадіоні відбудеться мітинг на підтримку шахтарів». Щоб зірвати мітинг, міліція випустила затриманих п’яниць, щоб заважали, а влада організувала футбольний матч.
Мітинг відбувся з успіхом, до наших прихильників приєдналися уболівальники. Нам допомогли рухівці з Новомиргорода, які також підтримували страйкарів Донецька.
Мене було обрано секретарем районної організації Народного руху. Організаційну роботу проводив вчасно: виготовлення листівок, оголошень про мітинги, розповсюдження преси, транспортне забезпечення поїздок. Удома передруковував тексти дописів до нашої газети «Поклик долі» і розміщував на сторінках, щоб відправити до Канева для друку. Рухівці мали чудову патріотичну мотивацію: боролися за незалежну, економічно сильну Україну і добивалися, щоб національна ідеологія ставала головною рушійною силою поведінки шполян.
Нас підтримували, нам довіряли, нас захищали, нами захоплювалися. Але були й такі, що побоювалися контактувати з «бандерівцями», а інші вважали ворогами.
Нескорений прапор не змогла зняти навіть комуністична влада, – Віктор Слюсар
Наприкінці квітня 1990 року Юрій Колісник, якому щойно виповнилося 18 років, на водонапірній башті за Шполою, що у бік Лозуватки, почепив перший синьо-жовтий прапор. Провисів він буквально кілька хвилин. У місцевій газеті тоді було розписано, що це, мовляв, несвідомі хлопчики, які не знають історії, і зробили це за дитячою наївністю. Рухівці мали зробити контрудар по правлячій Комуністичній партії. Такий контрудар готували і рухівці с. Топильна.
З Володимиром Таньком ми поїхали навколишніми селами Шполянського і Городищенського району за тканиною. Жовту знайшли швидко, а от синьої або блакитної ніде не було. Знайшли лише блакитну байку, але мусили її купити. На роботі підготували з труби древко, приварили кутника з гайками, щоб намертво затиснути болтами.
Щоб вивісити прапор на трубі клубної кочегарки, яка була аварійною, не привертаючи уваги, вирішив робити це сам у ніч з 30 квітня на 1 травня.
Виліз по підтяжці, витягнув мотузкою прапор і закріпив, а вранці, їдучи з сім’єю в гості до Скотаревого, бачили, як тріпоче у вранішніх променях сонця синьо-жовтий стяг.
Коли ж увечері повернулися додому, побачили, що прапор залишився на місці, але став чорним. Як з’ясувалося, коли місцеві комуністи побачили прапор, здійнявся переполох. Повідомили в Шполу. Викликали з РЕМу телевишку, якийсь автокран, але їм не вдалося зняти прапор. У райкомі лютували. Вирішили пострілами перебити древко, та кулі лише дзенькали об трубу, і стало зрозумілим, що це марна затія.
Навіть оголосили, що сміливець, який зніме прапор, отримає винагороду у 300 рублів. Деякі спробували, але марно. Тоді привезли шини і запалили у кочегарці. До мого двору приїздили «гінці», погрожували, але марно. 3 травня керівництво села погодилося на мої умови зняти всі червоні прапори, а після цього я зняв цей прапор, довго намагався відіпрати сажу, але разом із сажею втрачалися і його кольори. Зараз цей прапор знаходиться у краєзнавчому музеї Шполи (на фото-ред.). Він єдиний в області, який не змогла зняти комуністична влада за існування СРСР.
Потім був день допитів у міліції. Люди у формі і цивільному…Ти удесяте пишеш одні і ті ж пояснення то одному, то іншому. Для людини, яка до цього не мала стосунків із міліцією, одразу кидається в очі вислів Фелікса Дзержинського, що в одному із кабінетів:«Отсутствие у вас судимости — это не ваша заслуга, а наша недоработка».
Розумію, що упродовж дня мене прагнуть морально зламати, але тримаюсь. Під вечір заводять у кімнату, де стіл і стільці (всі на 3-х ніжках, на стінах, підлозі і стелі – сліди засохлої крові). Мені кажуть, що, мовляв, це наші трохи потренувалися, і з тобою так може бути… Після цього знову заводять до начальника міліції, який вчергове доводить, що в «Русі», мовляв, немає порядних людей, і це мене дуже розлючує.
Після з’ясування, що я не арештований, йду до виходу, та позаду чую: «Стій!». До мене підходить начальник, простягає руку і каже: «Вибач!»
Через 4,5 місяця шполянська міліція відмовилася виконувати вказівки райкому Компартії і склала у сейф свої партійні квитки… Їх пресували кілька днів, щоб вони їх забрали. Так, вони забрали їх, але були першими і єдиними в Україні, хто кинув виклик райкому. На це не спромоглися ні в Києві, ні у Львові, ні в Тернополі чи Івано-Франківську.
Те, що ми відстоювали, нині живе, – Станіслав Мазурик
Саме в роки горбачовської перебудови зростала роль трудових колективів у боротьбі із зловживанням їхніх керівників. Обурювались і гостро критикували працівники заводів «Оріон», райсільгоспхімії, заводу запчастин, колгоспу в с. Топильна та ін. своїх очільників. Мені, на той час заступнику редактора районної газети, потрібно було об’єктивно висвітлювати на її шпальтах діяльність рад таких колективів у боротьбі з місцевими владоможцями. Підтримка подібних виступів і стала основною причиною звільнення мене з цієї посади.
Але тоді мені, як кажуть, пощастило. У той час було обрано депутатом Верховної Ради СРСР видатного педагога, директора Сахнівської середньої школи Олександра Захаренка, з яким я творчо співпрацював на педагогічній ниві Корсунь-Шевченківського району (працював я тоді викладачем педагогіки та психології педучилища, а потім заврайвно). Всупереч райкому, Олександр Антонович мене (безробітного, який здав партквиток, якого ніхто і ніде не наважувався працевлаштувати, до того ж керівника районної організації Народного руху) призначив своїм референтом.
Рухівці того часу були першими агітаторами і пропагандистами національного відродження в районі. Вони повели за собою шполян шляхом національного самовивищення. Не маючи жодних засобів інформування, переслідувані владою, критиковані пресою, зганьблені і принижені партійною елітою, вони проводили мітинги, захищали переслідуваних в судах, розповсюджували новітню національну періодику, брали участь в обласних та всеукраїнських заходах Народного руху України та у виборах.
«Бандерівці», «фашисти», «балакуни» – як їх тоді гнівно ярликували, відстоювали народні інтереси, будь-яку можливість використовували для утвердження української символіки, історичної правди про Україну, УНР, УПА, Голодомор, репресії, доводили, що вона спроможна і буде неодмінно самостійною державою, що пануюча КПРС не буде вічно очолювати диктаторський режим. Рухівці збирали підписи під зверненнями до депутатів СРСР, вимагаючи відмінити ст.6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС та ін.
Стало традицією щовівторка о 18-ій год. проводити збори рухівців, на яких звітувати про зроблене, намічати плани. Наші ряди поповнились новими членами із сіл Лебедин, Топильна, Сигнаївка, Мар’янівка та ін. Осередки на місцях доводили перспективність програмних засад Народного Руху України.
Шполяни пам’ятають перший мітинг біля старої церкви на кладовищі. Завдяки зусиллям рухівців було одержано дозвіл, виділено територію біля пам’ятника Т.Г. Шевченку для будівництва нової церкви. Вони проводили суботники для успішної забудови.
Активісти сміливо, без думки про винагороду, займалися громадською роботою: М. Антонов, В. Слюсар, А. Пипа (покійний), П. Курінний (покійний), Ю. Колісник, М. Курінний, Є. Варич та інші
Рухівці збирали підписи проти укладення союзного договору на площі у центрі міста, на підприємствах, у селах. Доносили людям правду, не боячись переслідувань на мітингах, у бесідах. Наші рухівці були обрані делегатами ІІ та ІІІ з’їздів Народного Руху України, рішення яких роз’яснювали людям на мітингах.
Народний Рух України виконав свою місію – в новітній момент продовжив справу славних попередників у борні за волю. Він започаткував новий етап боротьби за незалежність. Її продовжили сміливі учасники революцій –Помаранчевої та Гідності, і нині відстоюють героїчні захисники у війні з Росією за визволення окупованих територій, а також нинішні національно наснажені партії та громадські об’єднання. Понад 30 років рухівської боротьби не минули даремно. Те, що ми відстоювали, захищали, нині живе: і наш прапор, і тризуб, і наші звичаї та традиції.