Валерій Демeнев не любив сидіти вдома, постійно кудись поспішав, працював, допомагав батькам і будував плани на майбутнє. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він не став чекати повістки - 16 квітня 2022 року добровільно долучився до лав Збройних сил України. На війні намагався не розповідати рідним про найважче, щоб вони не хвилювалися. Мріяв повернутися додому, одружитися, відвезти маму на Дніпро та колись жити у великому місті. Однак 24 червня 2023 року його життя обірвав ворожий мінометний обстріл поблизу Лимана Першого на Харківщині.
Журналісти Шполяночки поспілкувалися з мамою Героя Оксаною Миколаївною та його сестрою Ольгою. Найрідніші згадують його як невтомного, турботливого й небайдужого чоловіка, який звик діяти, допомагати іншим і тримати переживання в собі.
Валерій народився 26 жовтня 1995 року в Матусові. Його родина переїхала з Криму на Черкащину, а згодом оселилася в Мар’янівці. Тут хлопець пішов до місцевої школи, де закінчив дев’ять класів. Після цього вступив до Київського професійного енергетичного ліцею, де здобув фах маляра-штукатура та плиточника.
У дитинстві Валерій був непосидючим. Мама пригадує, що вдома його майже не заставали, адже він постійно знаходив собі заняття. Особливо любив футбол.
«Дома його практично не можна було застати. Він постійно десь був, кудись бігав. Дуже любив фізкультуру, грав у футбол. Трохи сором’язливим був», - розповідає Оксана Миколаївна.
Жінка пам’ятає й кумедні історії з дитинства сина. Коли родина щойно переїхала до Мар’янівки й жила в першій хаті, Валерій був ще маленьким, але вже мав характер і жагу до пригод.
«Ми тільки переїхали в Мар’янівку, а Валера ще малий був. Якось підпалив гноянку, та ще й велосипед свій спалив, от такий він був», - згадує мама.
Після навчання Валерій пішов служити до війська. У 2017-2018 роках проходив строкову службу в Національній гвардії України в Запоріжжі. Згодом працював, їздив на заробітки до Польщі, а потім трудився в Черкасах на підприємстві «ЮРІЯ». Брався за різну роботу, зокрема працював на дахах, допомагав батькам удома.
«Він ніколи не відпочивав. Постійно десь працював, кудись їхав. То на роботі, то вдома щось робив, ремонтував, нам допомагав. Він постійно був в роботі», - говорить Оксана Миколаївна.
Для молодшої сестри Ольги Валерій був не лише старшим братом, а й людиною, яка змалечку про неї дбала. У родині було троє дітей: Валерій, середній брат Антон та наймолодша Ольга. Різниця у віці між Валерієм та Ольгою становила сім років. Коли мама працювала, брати доглядали за молодшою сестрою, гралися з нею та допомагали їй пізнавати світ.
«Вони завжди опікувались мною. Я ж маленька була. Поки мама на роботі, вони мене доглядали, дивилися за мною. Завжди піклувалися», - згадує Ольга.
Сестра пам’ятає, як брати навчили її ходити та їздити на велосипеді. Коли вони підросли, у них з’явилися власні компанії та справи. Вона хотіла всюди ходити з ними, але хлопці не завжди брали молодшу сестру із собою.
«Брати вже повиростали, побігли гуляти, а я теж хотіла з ними. А вони мене не брали, бо я ж мала ще була», - усміхається Ольга, пригадуючи дитинство.
Згодом вони бачилися рідше: Валерій працював, їздив на заробітки, а Ольга навчалася. Проте брат залишався для неї людиною, чиї слова багато важили.
Валерій не любив фотографуватися. Сестра не раз просила його зробити спільне фото, але він відкладав це на потім.
«Я його просила: “Давай сфотографуємося”. А він казав: “Ні, сестро, колись, потім”. Він не любив фотографуватися», - розповідає вона.
Тепер у неї залишилася одна особлива світлина, на якій вони разом із мамою, Валерієм та братом Антоном. Фото зробили під час відеоспілкування, коли всі четверо були на зв’язку.
«Це єдина фотографія, де ми всі разом. Більше такої немає», - говорить сестра.
Коли Валерій працював у Черкасах, Ольга навчалася там на кухаря. Сестра приносила йому їжу, яку готувала сама.
«Я йому їсти приносила, а він сміявся: “То приготуй мені те, то приготуй інше”. Я ж на кухаря вчилася», - згадує вона.
Брат часто давав Ользі поради. Наприклад, нагадував, що вона дівчина й має носити сукні, хоча раніше сестра віддавала перевагу джинсам.
«Я завжди ходила в джинсах, як пацанка. А він казав: “Ти ж дівчинка, ти ж леді. Носи сукні”. Він не любив, коли дівчата курили. Такий правильний був», - розповідає Ольга.
Після загибелі брата вона почала частіше носити сукні, пам’ятаючи його слова.
«Я почала носити сукні після його смерті. І досі ношу. Скільки їх накупила, що ще й не всі переносила», - згадує вона.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Валерій не залишився осторонь. Він підтримував зв’язок із друзями, з якими служив раніше, і важко переживав звістки про загиблих.
«Він сказав мені: “Мам, наших уже четверо немає”. Вони ж спілкувалися між собою, телефоном говорили, ділилися», - пригадує Оксана Миколаївна.
16 квітня 2022 року Валерій добровільно вступив до лав Збройних сил України. Рідні розуміли, що відмовити його від цього рішення не вдасться.
«Ми йому подзвонили, а він каже: “Мамо, я повістки чекати не буду. Я піду”. І пішов», - розповідає мама.
На той час Ольга працювала за кордоном. Звістку про рішення брата піти на війну їй було важко прийняти. Вона хвилювалася за нього, проте розуміла, що переконати його змінити рішення не вдасться.
«Я переживала. Ми якраз працювали, коли нам сказали, що почалася війна. Я вже хотіла додому їхати, але мама сказала, що не треба. То я й залишилася за кордоном», - згадує Ольга.
Сестра пояснює, що Валерій був людиною, яка не могла стояти осторонь, коли вважала, що мусить щось зробити.
«Він би мене не послухав. Казав: “Якщо я не піду, то всі будуть питати, чого ти не пішов?” Він така людина був. Треба вперед іти, коли треба щось робити. Він робив», - говорить Ольга.
Спочатку він перебував у Черкасах, а згодом його підрозділ направили на схід. Брав участь у боях на Луганщині, Донеччині та Харківщині. Захищав Сіверськодонецьк, Лисичанськ і Білогорівку, а також брав участь у контрнаступальній операції поблизу Ізюма та Балаклії.
Валерій служив молодшим сержантом, був командиром стрілецького відділення 20-го окремого стрілецького батальйону Сил територіальної оборони. Під час бойових завдань проявляв рішучість і відповідальність. В одному з боїв визначив і передав точні координати, що сприяло знищенню російської бойової машини піхоти та понад 30 окупантів. Під час контрнаступу під його командуванням було знищено понад 50 противників, три вогневі точки та захоплено склад боєприпасів.
Згодом на Лиманському напрямку він разом із побратимами опинився в подвійному оточенні. Вони цілодобово утримували позиції.
Про бойові будні рідним він розповідав мало. Мама знала, що син на війні, але не уявляла всього, через що йому доводилося проходити.
«Він мені казав: “Мам, якщо я тобі буду розповідати все, ти будеш плакати”. Тому розповідав щось нейтральне, веселе, а про решту мовчав. Не хотів, щоб я переживала», - говорить Оксана Миколаївна.
Коли Валерій уперше приїхав у відпустку, мама спробувала поговорити з ним про війну. Але щойно розмова торкнулася пережитого, син замовк, а його руки почали тремтіти.
«Я дивлюся йому в очі, а він мовчить, руки трусяться. І каже: “Мамо, зараз не плачте, коли я вдома. Тоді будете плакати”. Він завжди мені говорив: “Не плач”. Переживав за мене, нічого не розповідав, щоб я не накручувала себе», - згадує мама.
Попри війну, він будував плани на майбутнє. Хотів жити у великому місті, зокрема мріяв про Черкаси. Також планував створити власну сім’ю й одружитися з дівчиною, з якою познайомився під час служби. Вони спілкувалися переважно телефоном і збиралися побачитися влітку.
Мав він і плани щодо мами.
«Він мені казав: “Мамо, я приїду і повезу тебе на Дніпро”. Хотів мене на річку відвезти», - розповідає Оксана Миколаївна.
Ці слова залишилися в її пам’яті як одна з обіцянок, які син уже не зможе виконати.
Остання розмова Оксани Миколаївни з сином відбулася за два дні до його загибелі. На той час він перебував на Харківському напрямку.
24 червня 2023 року Валерій загинув унаслідок ворожого мінометного обстрілу поблизу Лимана Першого Куп’янського району Харківської області.
Мама дізналася про загибель сина того ж дня, вже в обід. Спочатку не могла повірити почутому.
«Його всі знали. Думали, що, може, це другий хтось. Ніхто не вірив, що це він. Він же такий «живчик» був», - говорить Оксана Миколаївна.
Звістка про загибель брата стала ударом і для Ольги. Вона перебувала за кордоном і саме збиралася додому, щоб зробити мамі сюрприз. Перед дорогою написала йому про свій приїзд і попросила нічого не говорити мамі. Відповіді не було.
Невдовзі їй зателефонувала знайома, чоловік якої служив у війську, і повідомила про загибель брата.
«Я кажу: “Чому ти одразу говориш, що він загинув?” Я не вірила. Потім мені почала телефонувати тітка, теж сказала, що Валера загинув. А я все повторювала, що не вірю», - пригадує Ольга.
Додому вона їхала вже на похорон брата.
Перед загибеллю брата Ользі наснився сон, який вона досі пам’ятає. На той час вона перебувала в Німеччині й побачила уві сні, ніби ховає Валерія.
«Мені наснилося, що я на похороні, що я брата хороню. Я після того сну написала йому, сказала, щоб він себе беріг. Але він уже не відповів», - розповідає Ольга.
Пізніше рідні дізналися від побратимів про обставини останніх хвилин життя Валерія. За їхніми словами, ті, хто залишався в бліндажі, вижили. Побратими припускали, що якби Валерій із товаришами по службі вийшли звідти на кілька хвилин пізніше, можливо, теж залишилися б живими. Перед смертю Валерій попросив повідомити мамі та сестрі про те, що сталося.
Валерія поховали 29 червня 2023 року в Мар’янівці, де минуло його дитинство.
Для батьків втрата сина стала тяжким ударом. Оксана Миколаївна розповідає, що чоловік дуже посивів у той рік, коли загинув Валерій. Він важко переживав горе й часто їздив на кладовище.
«Він дуже важко пережив втрату сина. Постійно їздить до нього на кладовище. У селі всі бачать, як часто він туди їздить», - говорить Оксана Миколаївна.
21 лютого 2025 року Валерію Демeневу посмертно присвоїли звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка». 11 жовтня 2025 року в Києві президент України Володимир Зеленський вручив нагороду рідним полеглого захисника.
Нещодавно до Черкаського обласного краєзнавчого музею передали особисті речі, фотографії та копії документів Героя України.
Та для рідних він насамперед залишається сином і братом, який постійно поспішав кудись, допомагав близьким, не любив розповідати про власні переживання й завжди намагався вберегти сім’ю від зайвого хвилювання.
Сестра й досі пам’ятає його поради, жарти та обіцянки зробити спільне фото. Мама згадує, як син мріяв відвезти її на Дніпро, а батько продовжує навідуватися до нього на кладовище.
Найбільше бажання мами Героя сьогодні - щоб закінчилася війна й інші родини не переживали такого горя.
«Хочеться, щоб перестали гинути наші діти й чоловіки. Щоб було менше сімей, які ховають своїх дітей, батьків і чоловіків. Щоб нарешті настав довгоочікуваний мир на нашій рідній землі».