Днями вийшла на Інтернет-зв'язок зі своєю давньою подругою, яка проживає в Донецьку і працює державним службовцем в одній з установ міста. Під час цієї новітньої російської окупації стало тривожно за тих людей, які потрапили в зону воєнного конфлікту і щохвилини їм загрожує небезпека. Від новин нашої короткої переписки серце ще більше защеміло, і здалося, що мара лихоліття ніби торкнула мого плеча своїм холодним і нещадним пазуром…
— Привіт, Наталочко! — пише моя студентська подруга Вікторія. — Дякую за те, що ви переживаєте за нас, за щиру підтримку… У нас загалом дуже страшно, але ми повинні вибити і перемогти цю прийшлу мерзоту! Звичайно вже втомилися від всього, повна невизначеність, не знаємо, що буде через годину. Сумки, документи, теплі речі зібрані на випадок бомбардування і стоять біля входу . Ось так…
Знаєш, громадяни міста не всі за Україну, і від цього стає ще страшніше, не можна нічого зайвого говорити. Не знаєш, хто прийде завтра, яка влада, прапори міняються, немов погода…
Я на минулих вихідних була в Дніпропетровську, у мене там син живе. Якраз відзначався день міста. Ми ходили на заходи. На Набережній відбувався концерт, зібралося близько 3-х тисяч молоді, і що мене вразило до сліз — всі дружно акапельно співали Гімн України. Всі знають слова, ніхто не соромився. Я не стрималася і сильно розплакалася, адже у нас такого ніколи не буває: ніхто Гімну не знає і соромляться його знати. Я купила собі там синьо-жовту стрічку на сумку і такий же браслет на руку, одягла вишиванку, яку давно купила в Івано-Франківську і боюся вдома одягати. Я хоч там один день почувала себе вільною українкою. Ось так, Наталочко... Ти тільки мої дані не оприлюднюй, я дуже боюся, бо інакодумці пропадають без вісти…
Наталія ДАВИДЕНКО.