Різдво Христове — велике християнське свято, день Народження Ісуса Христа, Спасителя світу і Відкупителя людей з полону гріха. Не секрет, що для українців це є улюбленим родинним святом. Напередодні цього величного дня "Шполяночка+" поцікавилася відомих людей із різних сфер діяльності, що особисто для них означає Різдво.
Роман КОВАЛЬ, український письменник, дослідник історії Визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття, Президент Історичного клубу «Холодний Яр», співорганізатор фесту «Товмацький курінь»:
— Те, що Ви мені запропонували розповісти, як борці за волю зустрічали Різдво, свідчить про те, що українська справа рухається вперед. Адже, погодьтесь, ще раніше нам і в голову не могла прийти така тема. Тепер тема Визвольної боротьби увійшла у нашу свідомість, у наші серця… Розповім читачам «Шполяночки+» історію, котрою вже ділився в одній із радіопередач.
Партизанське Різдво
У ті роки постійних небезпек Різдво для багатьох могло бути останнім святом у житті. Та й було це свято, хоч і врочистим, все ж невеселим, адже кожного бентежила думка — що далі, скільки ще ховатися по лісах, чи побачу я колись рідних? На початку 1920-х рр. Різдво частіше зустрічали не в колі родини, а в колі побратимів, із зарядженою зброєю. Небезпека чекала на них кожної миті, бо безбожники-чекісти на Святвечір не відпочивали, вони тяжко працювали, вишукуючи снігами, де зустрічають свято партизани, щоб їх, у цей радісний день зовсім не войовничих, вполювати.
На Різдво в ті роки траплялося особливо багато трагедій. Так останнім у житті став Святвечір 1922 року для партизана Лаути. Разом з отаманом Струком він хотів зустріти Різдво у мирі і спокої на дачі біля ст. Тетерів.
Та чекісти вистежили партизанів. Ось чекістський звіт «О разгоне совещания главарей банд на ст. Тетерев» (в перекладі на українську мову): «За даними Радомисльського політбюро, в районі с. Тетерів залізничної лінії Київ-Коростень у ніч на 7/1 відбулася нарада проводирів банд: Струка, Хвостенка, пом. отамана Струка Жоржа, агента для зв’язку при головному штабі повстанських військ Київщини Лаута, двох невідомих, які прибули з Польщі, та інших. Загоном Радомишльського політбюро було влаштовано засідку, внаслідок якої нараду розігнано, причому Лауту вбито».
Бачте, нараду розігнали сміливі чекісти, а не свято скривавили… Струк з товаришами кинувся шукати отамана Орлика. Знайшов його на Яхнівській лісопилці. «Прибігли майже голі», — розповідав Орлик. Була друга година ночі, а о 4-й ранку мусили вже збиратися в дорогу. Ось таке свято!
Другий день Різдва планували провести на хуторі Таборище. Але там вже чекали радомишльські чекісти. Хотіли Різдво Христове разом зустріти? Жорстоко поплатилися червоні за свою працю у свято. Кількох їх партизани спровадили до «небесної канцелярії». Та один чекіст виявився спритнішим. Він смертельно поранив двох повстанців — Кузьму «Старого» і «Левенка» —Пісковця. Отримав дві кулі й Орлик — у груди, і в хребет.
Ось так зустрічали Різдво 1922 року партизани Київщини. Про це, зокрема, йдеться у моїй книжці «Отаман Орлик», в основу якої лягло 17 томів кримінальних справ з Галузевого державного архіву СБУ. А ось як зустрічали Різдво 1921 року партизани-гуцули, арештовані поляками як учасники повстання. Це вже епізод спогадів Михайла Горбового з книги «Гуцули у Визвольній боротьбі».
«Прийшло Різдво. На серця наче скала налягла. Спомини так роєм і сунуть на тебе. Голови похилилися. Святвечір. Всі посумніли, замовкли. Лиш час до часу декотрий обізветься:
— Десь там наші дома тужать за нами, згадують, слізьми тяжкими заливаються, а ми, братчики, тут теж не в гаразді і згадуємо їх.
— Лиши, брате, — обзивається другий, — не доливай гіркої. Чей же від цього не полегшає. І знову мовкне все. І так до вечора. А смерком знову почалося.
— А подивись, братчіку, чи не видко зірниці, — каже котрийсь із кута.
Молодший дряпається на вікно.
— Не видко ще...
І знову мовчанка якийсь час, аж котрийсь сів таки на вікні, щоби «присокотити» оту зірницю. За хвилю обізвався:
— Ей, братчики, в нас уже колідуют. Уже зірниця зійшла. Зараз сідають до святої вечері... Гірка вона буде їм без нас, а нам без них...
Всі посхоплювалися, стовпилися біля вікна, щоби побачити оту зірницю. А, може, на ній тепер стрінеться не одна пара очей? Цих, із-за залізних ґратів і грубих мурів, із тими, з високих гір, плаїв, з-під низьких стріх...
Декотрі стали вдягатися в чисту білизну, начеб збиралися йти до сусіда в гостину. Вбиралися на великий сум... Нагло загриміли ключі у дверях, заскреготів замок, двері відчинилися, а ключник закликав:
— Ану, Гуцули, комітет приїхав. Йти по баняки!
Зараз заворушилося в наших камерах, деякі вилетіли на коридор, побігли вділ. Справді, пані з Допомогового комітету привезли вечерю. Ключник кричить:
— Бери швидше баняки і не балакай. Радій, що маєш що їсти.
Пару слів з панями — і двері зачинилися, заскреготів замок. Винесли казани на гору, хотіли ділити та де там! Як ділити кутю, голубці, пироги і книші. Рішили домовитися з ключниками. Поговорили з ними, замки тихо заскреготіли, і ми всі разом знайшлися в камері №25. Зсунули нари, зробили з них стіл, застелили ліжниками, засвітили свічки, розділили кутю... Всі поставали кругом, настрій торжественний...
Зачалися промови:
— Товариші! Не сміємо упадати на дусі, не сміємо піддаватися зневірі! Мусимо вірити в побіду правди над брехнею. Вона побідить. Бачимо, що ми не самі. За нас тямлять, не забувають за нас.
Підбадьорені на дусі, засіли всі до вечері. Опісля залунали коляди, спочатку такі, як і всюди, а наприкінці вже чисто гуцульські про «пана господаря», його худібку, кожна строфа закінчувалася «гой дай Боже». О годині дев’ятій пролунав дзвінок і ми пішли до своєї камери...»
Слава борцям за волю України!
А читачів газети вітаємо із Різдвом!