Ім’я Євгена Чикаленка як агронома, мецената, громадського діяча, видавця, публіциста свого часу було добре відоме в Україні та поза її межами. Однак за радянських часів воно було забуте. Його донька Ганна згадувала, що батько був людиною єдиної мети, для нього «українське національне відродження було тою ідеєю, яка панувала над цілим його життям». Його життя тісно пов’язане з Черкащиною — у селі Кононівка Драбівського району Євген Чикаленко мав будинок, де його відвідували Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко та інші відомі українські діячі культури і політики.
Народився Євген Чикаленко 9 грудня 1861 року у селі Перешори на Херсонщині у сім’ї поміщика. Дитинство провів серед простих українських селян, в атмосфері живих народних традицій. Навчався в похватній гімназії Соколовських, де серед учителів були такі відомі українські діячі, як О. Андріївський, П.Нішинський, Л.Смілянський. З вересня 1875 року став учнем Єлисаветградського реального училища. У цьому закладі він близько познайомився з сімейством Тобілевичів. У Києві Євген знайомиться з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, бібліографом Михайлом Комаровим, статистиком Олександром Русовим, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм та іншими. Разом з ними бере участь у роботі «Словарної комісії», діяльність якої згодом дістане вигляду відомого «Словаря української мови» за редакцією Бориса Грінченка.
1883 року був зарахований вільним слухачем природничого факультету Харківського університету. Тут дуже старанно вивчає агрономію, включається у громадське життя, входить до української студентської «Громади». Діяльність Євгена Чикаленка не залишається поза увагою поліції. У квітні 1885 року був заарештований і виключений з університету за участь в українській драгоманівській «Громаді». Засуджений на п’ять років перебування під наглядом поліції без права проживання в Харкові, Києві, Москві та Петербурзі. Місцем п’ятирічного заслання стали Перешори, де займається сільським господарством. У своєму маєтку запроваджує найсучаснішу агрокультуру, застосовує машини, здійснює селекцію худоби. Набувши певного досвіду господарювання, Чи- каленко пройнявся ідеєю популяризації агрономічних знань серед селянства.
Від 1894 року сім’я Чикаленків мешкає в Одесі. Тут він допомагає видавати часопис «По морю й по суші»; власним коштом видав збірку «300 найкращих українських пісень», які були ним зібрані й допрацьовані у юнацькі роки. 1897року в Одесі вийшла його перша книжка «Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни і сіяна трава», яка мала величезний успіх у селянства. Усього за період з 1897 до 1918 року побачили світ шість таких книг: «Худоба: коні, скотина, свині, вівці», «Розмова», «Сіяні трави, кукурудза і бур’яни», «Виноград», «Сад», «Лад у полі».
Як меценат, засновує фонд допомоги українським письменникам імені Д. Мордовця. У Перешорах заснував бібліотеку для селян, придбавши багато книг. Захоплювався українським національним рухом «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», так він писав в одному з листів до М. Грушевського. Чикаленко перераховував великі кошти на функціонування Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Львові. У 1904 році фінансував літні університетські курси для галицьких студентів.
1905 року, у розпал російської революції, перед українцями постало завдання організації щоденної національної газети. Спочатку (грудень 1905 р.) газета виходила під назвою «Громадська думка», а з вересня 1906 — «Рада». Її одноосібним видавцем став Євген Чикаленко. Він вважав, що «Рада» — «се єдиний щоденний часопис в Україні, який будить національну свідомість і смерть його була б для нас другим Берестечком». Часопис виходив до початку Першої світової війни.
Восени 1914 року, побоюючись можливого арешту, Чикаленко виїхав до Петрограду, а звідти — до Фінляндії, де тривалий час лікувався.
Євгена Чикаленка мали обрати головою Центральної Ради, але через хворобу він відмовився на користь Михайла Грушевського. З березня до жовтня 1917 року живе у Перешорах, де займається сільським господарством. Там він підготував друге видання книжки «Розмова про мову», в якій доводить необхідність запровадження рідної мови в освіті, пресі, науці, в державних та інших установах. Хворий Чикаленко у січні 1919 року перебрався у Галичину. З 1920 року перебував у Австрії, а 1925 року переїхав до Чехо-Словаччини, де працював Головою Термінологічної комісії при Українській господарській академії у Подєбрадах. 20 червня 1929 року помер у клініці чеського університету. Похований у Подєбрадах.
Євген Чикаленко — автор «Спогадів» (у двох томах) та «Щоденника», написаних в еміграції. Вони додають багатий матеріал до історії українського руху XIX початку XX ст. Пропоную увазі читачів деякі уривки з його залишеної українцям спадщини — «Щоденники», видані в сучасній Україні в трьох томах. Разюче впадає в око — як багато думок видатного діяча не втратили актуальності й тепер!
ПРО РОСІЮ
17 квітня 1918 р., стор. 54: «Тату, лізе чорт в хату! Дарма, аби не Москва!»
«Од кацапів за 20 років що ми перейняли? Поробились злодіями, п’яницями і матерщинниками, мало не до краю загубили свою культуру, попсували мову, а позитивного нічого не придбали, навіть ненависті до кацапа не виробили в собі».
29 травня 1918 р., стор 77: «Хоч чорт з багна, аби не Москва!»
29 травня 1918 р., стор 79: «Войовничий настрій московської церкви набрав особливої сили: іде похід проти українського собору, заводяться нові митрополії, нагінка на українців духовних збільшується до крайності, наша державність в церкві замовчується або проти неї робляться одверті виступи та взагалі робиться усе можливе, щоб за всяку ціну не допустити до утворення автокефальної нашої церкви».
3 серпня 1918 р., стор. 127: «Більшовики і Антанта ніколи не можуть допустити і думки, щоб Україна стала самостійною державою, більшовики як великороси, не можуть і уявити собі, що Росія знов стане Московщиною і що великоруський народ не матиме змоги визискувати інородців, в тому числі і українців; великороси, навіть найпрогресивніші, не можуть примиритись з тим, що українці будуть жити самостійним життям».
3 серпня 1918 р., стор. 129: «Краще бути навіть рабом німецьким, ніж товаришем російським. Мордва, чуваш, череміс та інші фінсько- литовські племена, хоч і мали рівні права з російськими сатрапами, а під російським режимом напівдикуни, які не мають своєї грамоти і не знають християнства, а їхні родичі — ести та латиші, яких визволено в 1812 році без землі і поставлено в становище рабів, під впливом баронської культури поробились найкультурнішими націями в Росії, вони перейняли од німців лютеранство, німецький алфавіт, виучились німецької мови, але не загубили своєї, а навпаки розвили свою пресу, літературу, а головне те, що навчились ненавидіти своїх гнобителів».
«А коли українці знов потраплять в становище «братів» до великоросів, то народ український надовго зостанеться темним, несвідомим своєї національності, з прикметами п’яниці, злодія та мародерщика, якому далеко і в соціальному, і в національному відношенні до німецького раба-естонця, латиша, не кажучи вже про чеха».
8 серпня 1918 р., стор. 136: «Всі росіяни, без різниці стану, віку і кола аж пашать гнівом проти українців і на заклик свого уряду збереться стількидобровольців, що чорною хмарою вкриють Україну; кругом кожного ядра з чехословаків на англосаксів зберуться хмари голодних кацапів з вінтовками і лантухами за плечима, щоб грабувати і руйнувати все, що стрінеться на дорозі».
8 серпня 1918 р., стор. 137: «…заходи самодержавного уряду над знищенням українського руху здадуться нам дитячими іграшками в порівнянні з тим, що вироблятиме з українцями російський уряд».
20 листопада, 1918 рік, стор. 209: «Федеративною Росія не може бути, бо московський народ звик бути «хазяїном землі руської», і чи чорносотенець, чи кадет, чи більшовик — кожний з них схоче по-колишньому панувати над інородцями», до яких ще Столипін приєднав і нас. Росія може бути тільки або під Романовим, або під Леніним, іншої я собі не уявляю!»
23 листопада, 1918 рік, стор. 211: «Возвание к населению» за підписом «Главнокомандующего — Граф Келлера»: «Каждому человеку понятно, что есть только один русский народ и что если этот народ и говорит в разных губерниях на разных наречиях, то все же это один и тот же русский народ, который создал своей работой и кровью великую единую Россию».
23 вересня 1919 рік, стор. 120: «Росія ніколи не згодиться на одірвання України і того не допустить».
30 листопада 1919 рік, стор. 168: «Російське правительство душило всі народності в Росії, бо вважало, що для цілості держави необхідно всіх в Росії обрусити, як колись вважали всі правительства, що в державі повинна бути одна релігія... Пануючий московський народ вважає себе «хазяином земли русской» і з презирством ставиться до всіх народів в Росії, не вважаючи їх навіть за людей, а за щось нижче за себе і вважає, що він дужчий та розумніший за всіх на світі. За ним і російська інтелігенція вважає, що вона витворила найліпшу в світі літературу, музику, мистецтво і що народ руський — це богоносець, якому судилося обновити не тільки «гнилий запад», а й весь світ».
«Отся пиха, самовпевненість та нахабство московського народу і його інтелігенції і одвертають від нього всі немосковські народи бувшої Росії, і вони воліють з ким-будь увійти в союзи, федерації, аби не з московським народом, цим виплодком словяно-монголо-фінським, який вважає себе недосяжно вищим за всіх».
«А москалі, навіть і ті, що живуть в Польщі здавна колоніями, — п’яниці, злодії, лодирі і матерщинники, і що український народ треба ставити посередині між польським та московським».
16 січня 1920 рік, стор. 277: «За шість місяців панування в Києві більшовики розстріляли 30 тисяч інтелігенції та робітників, а в Одесі — 20 тисяч».
6 лютого 1920 рік, стор. 298: «А якби Центральна Рада і проголосила Україну самостійною, то більшовицька Московщина, як і монархічна чи яка інша, не потерпіла б української суверенності, бо вона не схотіла б випустити зі своїх рук українського моря, вугілля, пшениці, цукру і т.д. І під тим чи іншим претекстом, а таки заволоділа б Україною; що не пощастило зробити Колчакові та Денікінові, те намагаються тепер зробити Ленін і Троцький».
Підготував Олексій ПІРОГОВ, житель м. Шпола.
(Закінчення буде).