Подорожуючи трасою Черкаси-Умань, у мальовничому селі Лозуватка кожен звертає увагу на цікавий постамент обабіч дороги — пам’ятник трактору «Універсал» (У-2).
Яка ж історія встановлення цього незвичайного краєзнавчого об’єкта?
95 років тому, 1922 року, сім бідняцьких господарств об’єдналися в сільськогосподарську артіль «Зірка», яку очолив Антін Андрійович Рейдало. На той час весь реманент для обробітку землі звозили всі люди для спільної колективної роботи в артілі, адже техніки як такої не було, землю обробляли з допомогою коней. Уже в 1928-му артіль «Зірка» мав такі досягнення, що змогли придбати трактор «Фордзон». Першу борозну проклав Олександр Самійлович Попович. У 1936 році на весняній сівбі вже працювало 2 трактори У-2, 2 трактори ЧТЗ і 2 трактори ХТЗ, що значно полегшило людську працю. Першими трактористами були також Леонтій Голяков, Василь Буткевич, Лукаш Олійник, Варвара Караван.
7 лютого 1939 року Указом Президії Верховної Ради за видатні успіхи в сільському господарстві колгосп нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, а голову колгоспу Семена Марковича Кохна, родом із Лебедина, — орденом «Знак Пошани». На той час лозуватський колгосп-мільйонер став одним із передових господарств колишнього СРСР. У роки воєнної окупації орден, яким нагороджений колгосп, був втрачений, його поновили аж у 1962 році і вручено на урочистих зборах у сільському клубі разом із Грамотою Президії Верховної Ради. І до сьогодні в офісі підприємства СТОВ «Першотравневе» зберігаються ці нагороди.
У подальші десятиліття колгосп у Лозуватці, особливо тракторний стан, був зразком порядку та організації високої культури землеробства. Тому за рішенням правління колгоспу та рішенням виконкому сільської ради постановили спорудити постамент з трактором «Універсал», що символізує високі досягнення людської праці в селі.
За короткі терміни майстри-умільці будівельної бригади Антін Богуцький, Микола Житков, Іван Заремба у 1966-му році побудували цегляний постамент. Про цю подію пам’ятають старожили села.
— У 1966-му році я прийшов працювати практикантом в тракторну бригаду, саме тоді й встановлювали цей пам’ятник, — розповідає житель села Петро Черненко.
— Добре пам’ятаю, як голова колгоспу Степанюк Павло Потапович дав нам наряд на фарбування трактора У-2 для постаменту, — згадує Анатолій Щуровський.
— Маю великий стаж роботи на тракторах, а починав помічником тракториста Миколи Маляренка, який на той час працював на У-2, — каже Микола Бойко.
— Мені в дитячому віці було дуже цікаво приходити до батька на роботу і в нього на руках покрутити залізне кермо в У-2, — ділиться спогадами Василь Маляренко. — Трактористам було важко обслуговувати цей трактор, адже декілька разів на день під час роботи необхідно було підтягувати шатунний механізм, що вдавалося не так швидко. Спочатку необхідно ломом перевірити в отворах на двигуні, чи є люфт, потім злити масло з двигуна, розкрутити піддона, підтягнути шатуни, а потім все в зворотному порядку. Цей лом в тракторі сіяв, як нікельований, від людських рук. І все це робилося посеред поля. Везло тим трактористам, чиї трактори були на ремонті в Шполянському МТС, там все майстерно робили і не доводилося по декілька разів підтягувати шатуни.
Жінки на У-2 возили снаряди на лінію фронту
Дуже цікаву історію розповіла лозуватчанка Надія Мельник:
— Моя мама, Турчак Ярина Антонівна, ще до війни разом із Ніною Андріївною Турчак працювали на таких тракторах У-2 на полях колгоспу. У 1941 році вони забезпечували військові підрозділи, підвозивши тракторами У-2 міни, снаряди до лінії фронту. І коли німці пішли в наступ, їхні частини з технікою були розбиті ворогом. Майже рік повоювали дівчата і додому поверталися з-під Воронежської області пішки в Лозуватку. Потім працювали в селі: Ярина Антонівна — на фермі, а Ніна Андріївна — медичною сестрою в місцевій лікарні села. Люди їх і до цих пір пам’ятають і шанують, хоч їх немає вже з нами.
Але образливо, що молоді жінки воювали на фронті, а на той час радянська влада не оцінила належно їх заслуги, бо вони не могли отримати статус учасників бойових дій. А вони були справжніми бойовими героями!
Отака історія нашого незвичайного тракторця.
Дуже цікаво спостерігати, коли подорожні заїжджають сфотографуватися до символічного постаменту. Адже це ж наша історія!
На сьогоденному оптимізмі
Сучасна Лозуватка радує мальовничістю і новими здобутками
Традиційно День села лозуватчани відзначають щороку 4 листопада — у день свого храмового свята — Казанської ікони Богоматері. Село живе кращими надіями, громадський актив разом із місцевою владою та представниками бізнесу спільними зусиллями реалізують пріоритетні господарські та культурно-просвітницькі проекти. Помітно змінюється на краще інфраструктура — освітлюються вулиці, ремонтується будинок культури, покращується стан доріг, повноцінно функціонують школа і дитсадок, амбулаторія, тваринницька ферма.
Вирізняється Лозуватка унікальною туристичною родзинкою — дендропарком, двома пам’ятниками Тарасу Шевченку, пам’ятним знаком письменнику, вченому, професору Павлу Філіповичу, а також гордістю села її видатний уродженець — поет Степан Бендюженко (Бен). І хоча завдань на порядку денному ще вистачає, все ж вирішувати їх з кожним роком вдається більше.
Пам_ятник творцям денропарку — Івану Гегельському та Михайлу Борозняку
А нещодавно сільський будинок культури поповнився молодими кадрами — на посаді художнього керівника призначений Анатолій Глек, який закінчив Канівський коледж культури і мистецтв Уманського педагогічного університету імені Павла Тичини. Анатолій Миколайович активно зайнявся виконанням обов’язків — готує репертуар та учасників для святкування Дня села, а також переймається і ремонтними роботами. Вже за місяць організував гурток інструментальної музики по класу гітара, який охоче відвідує вже 16 осіб. Молоді артисти планують виступати з новим репертуаром на новорічно-різдвяних святкуваннях, що наближаються. І це справді радує, бо тільки завдяки молоді оживає село.
Підготував Станіслав БОЙКО