Ткацтво – одне із найдавніших українських ремесел. Воно, як і решта видів українського декоративно-прикладного мистецтва, втілює талант народу, його мудрість, розуміння краси і добра, його життєствердне світобачення.
Колись дівчата та жінки займалися прядінням і ткацтвом із самого дитинства. Кожна селянська хата мала ткацькі верстати, обробляла льон та коноплі, виготовляла полотно для одягу чи побутових потреб. Кожна дівчина на виданні мала зібрати скриню, в якій був доказ її працелюбності – те, що наткала, вишила власними руками.
Сьогодні ручне ткацтво розвивається, в основному, як вид народного мистецтва. І представників цього промислу не так вже й багато в Україні.З його представницею – майстринею художнього ткацтва з Богуслава Валентиною Мащенко пощастило познайомитися на батьківщині Тараса Шевченка – у с. Моринці, куди пані Валентина приїздить із виставкою своїх тканих вишиванок.
Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Валентина Мащенко мешкає і працює в Богуславі Київської області, володіє технікою човникового ткацтва. Тканий нею одяг має неповторний дизайн та витонченість. Творчий шлях до улюбленого ремесла розпочала ще юною дівчинкою, коли поїхала навчатися до Вижницького училища прикладного мистецтва.
– З раннього дитинства я вишивала, в’язала гачком, і мені дуже хотілося навчатися у художньому училищі, – розповідає майстриня. – Тож після закінчення 8 класу поїхали з мамою до Вижниці, де був такий заклад. (Сама я родом із села Костянтинівка Липовецького району Вінницької області). З собою тоді взяла лише папку зі своїми роботами, здала екзамени з живопису, рисунка і композиції, інші екзамени не здавала, оскільки мала похвальні грамоти з цих предметів.
Хоча в училищі можна було обрати інші художні спеціальності, та Валентина обрала саме ткацтво, бо мріяла присвятити життя йому. Спочатку навчатися було важко, адже серед головних навчальних предметів були рисунок та живопис, а у маленькому селі, де жила дівчинка, не було можливості пізнати азів цих дисциплін. І Валентина почала невтомно працювати над собою: малювала…малювала…малювала, і перший курс закінчила успішно.
Направлення на роботу отримала на Богуславську фабрику художніх виробів, де пройшла шлях від творчого майстра до головного художника підприємства. Робота була настільки захопливою, що жінка не уявляла життя без неї.
– Справжні верстати я освоїла вже на фабриці у Богуславі, бо в училищі були маленькі і примітивні. Спочатку працювала у творчій майстерні Івана Нечипоренка (український художник декоративного ткацтва, був головним інженером богуславської фабрики «Перемога», творчим майстром – авт.), – пригадує пані Валентина. – Згодом – художником, а в останні роки життя фабрики – її головним художником. Мої роботи затверджували на художній раді у Києві. Верстати заправляли моїми малюнками.
Найдорожчим із виробів для майстрині був рушник «Каштани Києва», який вона виткала власноруч, і який отримав індекс «Н», що тоді, як вона розповідає, давало найвищу оцінку автору і можливість продавати виріб з найвищою націнкою. Були й інші – штори, серветки, скатерки, рушники.
Як зазначає пані Валентина, саме вони з колегою Оленою Поповою запровадили на фабриці виробництво тканого одягу.
У 90-их роках, як і більшість підприємств, фабрика занепала, а Валентина Мащенко разом із майстринею Оленою Поповою, за підтримки друзів, встигли викупити собі верстати, придбати найдешевший у місті будиночок під майстерню, де нині працюють, даруючи людям вироби, в які вкладають свою душу і талант.
Вироби майстрині можна побачити і придбати на ярмарках у музеї Пирогово та музеї Івана Гончара в Києві. Неодноразово її запрошували на фестиваль «Ше. Fest» у Моринцях, святкування Дня міста у Черкасах. Це чудовий ексклюзивний тканий одяг – жіночі сукні та сорочки з різними орнаментами та гамою кольорів, чоловічі вишивані сорочки.
У мріях пані Валентини – освоїти ткацтво з конопель. І сьогодні, як і багато років тому, але вже з чималим багажем досвіду, вона працює над собою, бо знає, що без наполегливої праці неможливо рухатися вперед
Підготувала Лариса Бачинська