ВІТАЄМО З СЛАВНОЮ ДАТОЮ
Сто років не кожному дано прожити
І кожному Бог відпуска свого віку
Ми будем у Бога всім людям просити
Многая літа, многая літа!..
Громада села Лозуватки радо зустрічає 100-річний ювілей своєї односельчанки Анастасії Петрівни Вітренко. В далекому 1915 році 3-го грудня в сім`ї Петра Макаровича Вітренка і його коханої дружини Марини народилася дівчинка. Батьки думали, як її назвати і дійшли висновку — оскільки літери, на які починаються імена дітей, складуть рідне слово «мама», тому й назвали красивим ім`ям Анастасія. А це слово відіграло в житті нашої ювілярки пряме значення матері, жінки-трудівниці, адже пережила складне життя, поглинуте в важку працю. Її батько родом з Кам`януватки, мама родом з Лозуватки. У зв’язку з тяжкими обставинами проживання, разом з сім`єю переїжджають в 1914 році до далекого Сибіру працювати. Тому Анастасія Петрівна народилась в чужій країні. Але вся сім`я працювала і плекала надії скоріше повернутися до рідної України. Це сталося в жахливий для країни період 1933 року. Сім`я вже мала семеро дітей: Марію, Андрія, Михайла, Анастасію, Палажку, дві Анни. Одна з сестер залишилась в Сибіру, там і проживала. В роки голодомору вся сім`я працювала в колгоспі. Після переїзду не було де проживати, тому поселили в стару попівську хату. На їжу завжди не вистачало, ні грошей не було, ні продуктів. Їли по шматочку хліба, варили і пекли буряки, збирали листки з липи, бур’яну, перетирали і додавали трішки меленого борошна та пекли млинці. Ось така була їжа.
Анастасія Петрівна працювала на цукровому заводі в Георгіївці, на роботу ходила з односельцями пішки. Оскільки не було можливості навчатися, вчилася читати крадькома вночі самостійно.
У зв’язку з тим, що сім`я була великою, довелося Анастасії Петрівні перейти в іншу хату, збирали по копійці, щоб її придбати. Потім настали жахливі роки воєнного лихоліття, сестру Ганю вивезли в Німеччину, а кам`януватчани стали очевидцями подій то наступу, то відступу німецьких військ. Бачили і боялися фашистських окупантів, але коли залпи радянської артилерії летіли в бік Іскреного і німці тікали — це вселяло надію в перемогу над ворогом і краще життя.
У післявоєнні роки Анастасія працювала в рільничій бригаді, складала та різала солому на ферму. Часу не було вдома господарством займатися, але постійно тримала корови, свині, телята.
— Колгосп на дітей платив по 5 карбованців на дитину, а я сама ростила 2 дітей, тому потрібна була нова хата, а стара перебувала в аварійному стані, — розповідає Анастасія Петрівна. — Я за свій вік купила 4 хати, правда, під соломою, але на останню хату на верхній вулиці в Кам`януватці складала по копієчці, тяглася, як могла, і перекрила її цинком. Це була така радість і для мене, і для дітей, і для моїх рідних — це було щастя. Знаходила я час трішечки вишивати вночі, шила для дітей сорочки, сарафани та інший одяг. Все це я робила вручну і вкладала у вироби всю душу, бо любила шити і вишивати.
Анастасія Петрівна народила і виховала 2 дітей — Ольгу Митрофанівну та Івана Митрофановича. У 1988 році, коли син одружився, Анастасія Петрівна переїхала з сім`єю в село Лозуватку. Син працював у колгоспі енергетиком, був одним із кращих спеціалістів електриків, але спіткало горе, і він помер...
Зараз Анастасія Петрівна проживає з невісткою Оксаною Іванівною, тримають невеличке господарство, обробляють земельну ділянку, і за словами невістки, живуть в злагоді, як сестри.
Анастасія Петрівна хвалиться невісткою, що полюбляє смакувати свіжим борщем, варениками і іншими стравами, які готує Оксана.
Донька Катерина Митрофанівна Цвіркун (Вітренко) проживає в Шполі разом із сім`єю, має сина, працювала на фермі, листоношею, останнє місце роботи — на Шполянській швейній фабриці. Згадуючи дитинство, Катерина говорить: «Ми з братом Іваном ходили пішки в школу в Лозуватку, і мама складала гроші, собі нічого не купляла, а купила нам 2 велосипеди, якими ми дорожили — це були одні із кращих подарунків в нашому житті.
Післямова від автора: кращого дарунку в житті у нас немає, чим любов і ласка рідної мами.
Станіслав ЛОЗОВАН.