Золота ти моя, золота…
Білим стелиться смуток довкола,
Вітер холодом студить в душі...
Так, життя — по спіралі, по колу...
І немає у кола межі.
Догорає матусина свічка,
Опадає життєвий цвіт,
Вже на обрії стежка у вічність,
Там, за обрієм, інший, ТОЙ світ...
Мамо, мамо, як же так швидко
Пролетіли-збігли літа?!
Мамо-ластівко, мамо-лебідко,
Золота ти моя, золота...
Покотилась невтримна сльозина
Й розбудила матусю на мить.
Ледь шелеснула: «Цить, дитино...
Заспокойсь — голова ж заболить».
І вмовляла мене, як маленьку:
«Бережи себе, бережи...».
Як же буду без тебе, ненько,
Сиротиною в світі жить?
Мамо, мамо, як же так швидко
Пролетіли-збігли літа?!
Мамо-ластівко, мамо-лебідко,
Золота ти моя, золота...
Розірвати б звічнене коло,
Розламати б спіраль на друзки...
Заквітчати б матусину долю
У квітучі травневі садки.
І прокласти б для нені стежину
На століття, на тисячі літ...
Чути б вічно: «Не плач, дитино...».
І всміхатись матусі услід...
Мамо, мамо, як же так швидко
Пролетіли-збігли літа?!
Мамо-ластівко, мамо-лебідко,
Золота ти моя, золота...
Любов ХАРЧЕНКО.