Житель Василькова Петро Микитович Литус народився в 1929 році. Маму зовсім не пам′ятає — померла, коли він був ще малим. П′ятеро діток (троє хлопців і двоє дівчат) росло з батьком і мачухою. Нерідна мати — то не рідна, а чужа. Бувало всього.
У голодовку вижили всі діти. В родині була корова та й батько працював на конях. Вкраде він дерті в колгоспі, тоді мати тої дерті в гарбуз домішає — отаке й їли.
Закінчив чотири класи. Пам′ятає ще й школу за німців, в якій все булопо-німецькому. Малий Петро нічого там не розумів, тому й не ходив.
Німці видали людям по 30 соток землі. Садили на них те, що змогли обробити: картоплю, кавуни, кукурудзу, соняшники. У селі керував Герин. Ще йдосі в селі є приповідка: «Злий, як Герин».
Горбатий дядько став бригадиром. Він збирав хлопчиків до Прудянки копати траншеї. Там були солдати, які показували як треба копати: чи півколом, чи рівно. Булоцевночі. Треба було копати тихо, щоб не чути було стуку лопат. Робили це підлітки завзято, без втоми. Бо знали, що це для нашої армії.
А ще Петро носив протитанкові міни, щобо чистити дорогу нашим. І не думав тоді, що він працівник тилу, він вносить свій вклад в перемогу над знавіснілим ворогом. Одна мінаважилаприблизнотридцятькілограмів, а дві — шістдесят. Чипід силу підлітку тягати такі вантажі? А тягли аж від Бевзової кринички під Скотареве — до порохового складу. За дві міни ставили тоді два трудодні. А на трудодень давали кавуни або сто грамів зерна. Мусили діти носити. Бувало, закинуть десь у посадку одну міну, а іншу принесуть. Тож начальник і кричить на підлеглого, щоб відмічав, а то не доносять, валяються десь по канавах.
У селі жила перекладачка зі Шполи з маленькою дитиною. Дитину доглядала Сємиха. А хлопці напрошувалися доглядати немовля для того, щоб поїсти печива чи різного добренького, якого ніколи не бачили. Поїдять коржики, а дитині нажують хліба. Перекладачку привезуть бричкою, а дитина вся в хлібові. Ох і перепадало тоді Сємисі!
Бачив Петро німця, який набив на сосну каструлі, вилазив по них і спостерігав, що де діється, а інформацію передавав своїм по рації.
А одного разу зіштовхнулися два потяги, які везли на фронт у цистернах бензин, олію. То мати посилала з коробочкою по горюче на розпалку. Світили каганчиками, зробленими зі сплющеної гільзи.
На вулиці Поділ жив німий дядько Петро. Його німці не били, жаліли через те, щовін не міг говорити. Але розумів усе. Він працював у німців коло сівалки, а малий Петро водив коні. Якось німий показав хлопцю на мигах, буцімто, давай посіємо пшеницю у вигляді зірки, адже скоро наші прийдуть і німців виженуть. Так і сталося, німців вигнали із села. «Закінчилася ця катавасія»,— з гумором підсумовує дідусь Петро.
Після війни послали Петра Микитовича вчитися у ФЗН (фабрично-заводське навчання). Рік провчився з хлопцями у Дарниці на слюсаря-сантехніка. Потім наказали їхати в Одесу. Дали в дорогу по дві хлібини і банку тюльки. Привезли ввечері. І тут вони вперше побачили море. Чисте і безмежне. Ніколи раніше його не бачили. Переночували в кімнаті на підлозі, замурзали бушлати в фарбу, тому щопідлога була пофарбована. А рано прийшов якийсь чоловік і сказав, щоб вони тікали, бо тут голодовка, адже був 1947 рік. Як тікати без документів? Та якось забралися в товарний вагон, доїхали до Вапнярки, а тоді й — додому.
Андрій Вдовиця їхав до Гарбузина вчитися на тракториста, тож і забрав із собою Петра. В армію брали його з тракторної. Служив в Карпатах три роки і три місяці. Гарно там — гори, ліси. Прийняв присягу, виконував накази не відлучатися від частини, лякали, що бендери лютують.
Демобілізувався у 1951 році. Прибуву село у військовому одязі, адже більше не було що вдягнути. Треба було заробляти. Олексій Марусенків покликав на кар′єр бити камінь. Купили вже хлопці і костюми, і велосипеди.
Але тягло Петра до землі. І тут той же Андрій Вдовиця позвав на роботу на МТС. Так і пропрацював 41 рік за кермом трактора. І орав, і сіяв, і волочив, бувало, по три добипоспіль.
Одружився в 1956 році на васильківській дівчині Раїсі Мотрич. Вона в колгоспі трудилася на полі, була ланковою впродовж 25 років, а всього має 35 років трудового стажу. Обоє — ветерани праці.
Треба було будуватися, допомоги ні від кого не було. Грошей не платили, робили на трудодні. А на трудодень давали по триста чи двісті грамів зерна. Поки будувалися, Раїса Іванівна відпрацювала 97 разів по людях на шпаруванні та інших роботах. Бувала і в сусідніх селах Капустиному та Скотаревому.
А Петро Микитович вдень і вночі працював на тракторі. Вже й менший хлопець питав матір,чи є в них батько. Мама жартувала, що покинув їх. А він вночі приїде, коли вони вжесплять, і вранці йде, коли вони ще сплять. Раз заїхав вдень додому, то радості було у дітей — батька побачили.
Прожили разом 58 років — виростили двох синів, мають чотирьох внуків і двох правнуків.
Людмила ТОРБА,
керівник пошукової групи «Стежина» Васильківського НВК.