Ввечері пішов сніг. Куди і чого він пішов, я не знаю, але по дорозі сніг зустрів Завірюху. Вона його завертіла, закружляла, кидала то на дерева, то на будинки, погнала з міста на поле. А там на нього чекала Метелиця: поперемітала дороги, стежки. Мороз його щіпав то за носа, то за щічки. А біля лісу напали на нього білі вовки Віхоли — куряви, цілу ніч завивали за вікном: «У-у-у». Сніг відбивався від них то лопатами, то січкою, аж змокрів. А вранці втомився: ліг, задрімав...
Сонечко встало і я прокинувся. А якже! Сьогодні Святий вечір — це коли в небі засяє зірка, її промінець, як ліхтарик, посвітить на бабусин хлів. А там у сіні народиться маленький Ісусик, який, коли виросте, стане богатирем, щоб врятувати всіх людей. А ще сьогодні до нього прийдуть три волхви, принесуть йому подарунки. Спустяться ангели з піснями — це такі воїни небесні, що захищають малечу від злого діда Бабая, який діток забирає уночі в торбу, якщо вони, бешкетуючи, не лягають спати. Потім побіжать до Ісуса овечки, прийде і бабусина кізонька Берізка.
І киця Мура, курочка Ряба, кудлатий Рябко, — так розповідала мені матуся перед сном. Тому ми всі їдемо сьогодні до бабуні Ганни на Святий вечір, щоб побачити, як прийде Різдво. А ще мені мама заборонила їсти всякі добреники, поки я не скуштую куті. Мені дуже хотілося чим скоріше спробувати тієї чарівної куті і побачити Чудо...
Ми виїхали у «свинячий голос» — так мама сварилась на тата, коли він запріг Вороного у сани. Мене поклали на сіно, в шубі, валяночках, рукавицях, закутали у пухову хустку, тільки очима блимаю. Зверху вкрили кожухом. Щоб було швидше, поїхали коротшою дорогою, навпростець через три села посадками. За нами порипував сніг, під такт дзвіночків на збруї Вороного тато мугикав «добрий вечір тобі», а я у санях, як у колисці, дививсь на небо, чекав на Зірку. Пахло мамою, ягнятами, сіном, зимою, яблуками, зорями...
Ірод проклятий почув, що ми їдемо, бо наслав на нас зненацька ніч. Вітер бився із снігом, сіре небо боролося із місяцем та зорями. З-за дерев виглядали темні силуети сторуких потвор, які хотіли затримати нас. Вороний провалився у кучугуру снігу, тато сварився на «дідову ковіньку», а матуся притуляла мене до грудей і шепотіла коляду.
Раптом небо стало зоряним, вийшов Місяць із мли і освітив все навколо. По місячній доріжці я спускався, як по ковзанці, аж до бабусиної хати, матуся вела Вороного, а тато ніс кошики з подарунками...
Бабусина світлиця була вся наповнена запахом ялинки, ароматом страв, що пливли з печі, грушами-дичками в узварі, борщем з квасолькою в горщику, теплом від гасової лампи, та свіжостеленого сіна. Долівка притрушена м’ятою, татар-зіллям, полином та отавою, а ще — цукерками. Я відразу поліз на лежанку і звідти дивився заспаними очима на родинний Вертеп: менші діти вошколупилися в сіні, шукаючи в ньому цукерок чи монеток, а як повезе, то й залізного карбованця. Пізніше, за родинною вечерею, бабуня скажуть, що то Святий Миколай загубив, коли приходив вітати з Різдвом Христовим. Старші брати та сестри накривали дванадцять страв на стіл, що стояв біля покуті. А посередині столу красувалась в макітрі багата кутя. Чоловіки внесли житнього Дідуха, за яким забіг погрітися й Морозенко. Поклали дванадцять соснових полінець для печі. Жінки ж обступили колиску, яка була підвішена до сволока в іншому кутку хати. Всі вітали тітку Меланію з народженням сина.
— Петрику! Іди привітайся із своїм меншим братиком Васильком, — позвала мене тітка.
— Христос рождається! — промовила бабуня.
— Славімо його! — відповіла в один голос вся велика родина.
Зайшов дідусь у світлицю і урочисто промовив, що Святвечір розпочався. Перехрестившись, запросив усіх до столу. Взяв першу ложку куті і, підкинувши до стелі, промовив:
— Щоб були хлопчики, як горобчики, а дівчатка, мов ластівочки...».
І хоча минуло вже понад пів-століття від того родинного вечора, проведеного в селі, та я й досі не можу збагнути, в чому ота чарівність, сакральність Святвечора, магія духа українського Різдва. Можливо, вона в отих народних традиціях, що несли в собі ідеали любові, прощення, щедрості. В отих сільських звичаях, обрядах, що є яскравим прикладом українського світосприйняття — працьовитості, гостинності, поваги до предків, відчуття святості родини. А можливо, в отих, забутих нами, настановах, що передавалися від роду до роду:
«...у Святвечір вся родина має бути разом, щоб протягом року пам’ятали про цінність родинних зв’язків. Той, хто проведе Святий вечір поза сімейним колом, весь рік блукатиме світом, почуватиме себе одиноко. Вибачити всім кривдникам своїм, і попросити вибачення у своєї родини, а перш за все у батька та неньки. Уся родина, усе живе й неживе, що мало стосунок до сім’ї, готувалося до урочистої зустрічі цього свята. Навіть річ, що була де-небудь забута або кимось позичена, повинна була до цього вечора повернутою в родину. Вірили, що Різдво Ісуса Христа принесе в кожну родину мир, спокій та здоров’я всіх її членів».
Віщували, молились, співали діти про радісну звістку, розносячи побажання ці в кожну українську оселю, кожне село, кожне місто, на всю Україну.
Сергій МОШЕНСЬКИЙ. с. Ротмистрівка.