6 ГРУДНЯ — ДЕНЬ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ
Там, на Сході, він бачив смерть зблизька, втрачав найдорожчих друзів, там він навчився жити в умовах постійних перестрілок та цінувати кожну прожиту мить мирного життя. Рік перебування в АТО змінив його світосприйняття, як і більшості українських солдат Збройних сил України, котрі побували у пекельних зонах на сході країни.
Знову на Схід
Мабуть, так було «запрограмовано» долею, що ще задовго до воєн-них подій на сході країни, у 2009 році, Сергій Прудиус із с.Терешки був призваний на строкову службу саме у м.Донецьк і проходив її у військах протиповітряної оборони механіком-водієм установки «Бук-М1». Повернутися в ті місця довелося через шість років. Але вже за інших умов… на війну.
У січні 2015 року, отримавши повістку з військкомату про мобілізацію, Сергій Вікторович наступного ж дня вже був у дорозі. Навчання перед поїздкою в зону АТО проходив у м. Десна Чернігівської області, а потім його та таких же, як і він, солдатів, було направлено до смт Черкаське Дніпропетровського району.
Сергій — вже як механік-водій першого танкового батальйону 93-ої окремої механізованої бригади, отримав свою бойову машину— танк Т-64БВ, із якою не розлучався до кінця служби. Кілька тижнів разом із іншими солдатами займався її ремонтом, а вже потім, пройшовши 200 км марш, танкісти заїхали до с. Піски, де й було основне місце дислокації їхнього танкового батальйону.
А на початку березня цього ж року Сергієва бойова машина з українським прапором на башті, очолюючи колону з чотирьох танків, в’їжджала на територію Донецького аеропорту.
Так розпочалася його війна...
Сьогодні, подумки повертаючись назад у ті дні, може сказати з упевненістю, що йому і таким же, як він, хлопцям, які до війни на Сході вже проходили строкову службу у Збройних силах України і мали за плечима певний досвід військової підготовки, отриманий під час служби багаж знань і вмінь на цій війні згодився.
Ти стаєш відповідальним за життя друзів
Та все ж, війна — непередбачувана. І окрім усіх чинників тут важливу роль відіграє й психологічний фактор, сила духу і підтримка друзів та твоєї сім`ї.
— Поруч зі мною служили чоловіки, у яких були сім`ї, діти і онуки, — розповідає Сергій Вікторович. — І для них підтримка сім`ї була дуже вагомим психологічними чинником під час служби. У цих чоловіків був окремий стимул: вони знали, що мусять повернутися додому живими.
Там, у Пісках, Сергій Прудиус ще раз пересвідчився, що війна — як лакмусовий папір, на ній дуже виразно проявляються всі людські якості. Коли людина потрапляє в екстремальні умови, приховати чи зіграти роль когось, а не себе істинного, дуже важко. Саме тому ті, хто пліч-о-пліч пройшли цією важкою дорогою, добре розкрили себе і свої людські якості, дуже цінують справжню чоловічу дружбу, підтримку…
— На війні не можна жити і мислити так, як удома. Там кожен крок, кожна дія мають бути продуманими, осмисленими. Адже будь-який необдуманий вчинок може стати останнім епізодом у твоєму житті,— додає Сергій Вікторович. — Не правда, що там зникає страх і ніхто нічого не боїться. Просто страх там зовсім інший. Найстрашніше на війні навіть не те, що ти можеш загинути сам, а скоріше те, щоб через тебе не постраждали люди, які поруч із тобою. Ти боїшся не втратити їх і мимоволі стаєш відповідальним і за їхнє життя. Тому там хлопці переживають один за одного більше, ніж за себе.
У «Медика» медики витягли 19 осколків
У Сергія Прудиуса на війні був позивний «Медик», за його приналежність до цієї когорти фахівців. Хлопець закінчив медичне училище і до війни певний час працював фельдшером-лаборантом у пологовому відділенні м.Черкаси.
За час служби йому довелося не раз заглядати у вічі смерті, втрачати своїх друзів. Про це чоловік розповідає неохоче — такі спогади ятрять душу, а зі своїми побратимами вони домовились згадувати лише приємні, добрі і веселі моменти служби. Та все одно, час від часу в пам’яті зринають спогади. А серед них і останній день червня, обстріл бойовиками їхніх позицій, під час якого Сергій та його товариші отримали поранення. Ще один — Микола з Чернігівщини загинув, всього лише день не добувши до кінця служби.
Там, на війні, солдати добре розуміли, що померти можуть будь-якої миті і готові були прийняти це з честю. Та подих смерті відчули зовсім несподівано.
— Тоді наші танки стояли біля техноторгу, — розповідає Сергій.— Це поблизу «Республіки «Міст». (Недобудований міст, відбитий українськими військовими у терористів «батальйону «Восток».
Особливо важкі бої велися в грудні 2014-го при обороні Донецького аеропорту, тут перебували підрозділи 93-ої бригади та полку «Дніпро-1» — авт.).
Пам`ятаю, міняли в одному з танків двигун. Микола мав забрати свої речі, вже готувався додому. Ми вийшли з приміщення і тут…прямо над нами пролетів якийсь предмет — «світлячок» і за 3—4 метри від нас розірвався. Четверо наших солдат отримали поранення, і я в тім числі. Микола ж, на жаль, загинув одразу. Пам’ятаю, я кинувся рятувати свого товариша — Тараса. Ми мали аптечки, які привезли волонтери, повністю укомплектовані усіма необхідними матеріалами та препаратами для надання собі першої допомоги. Тож тоді й скористалися ними. Протишокові препарати вживати не стали, щоб не втрачати свідомості і контролювати обстановку далі. Та, зупиняючи кров, яку втрачав Тарас, я відчув і побачив, як у самого із грудей цибенить червона рідина. Це було жахливе відчуття...
Потім був військовий шпиталь, операції, під час яких із тіла Сергія лікарі діставали 19 осколків, 20 днів реабілітації і знову повернення до своїх хлопців, на війну...
Вдячність від українського народу
Коли ж наприкінці травня Сергій демобілізувався і приїхав додому, у рідне село до бабусі, у якої виховувався з дитинства, його ще довго тягнуло назад...
У День захисника України, згідно з указом глави держави, 28-річний Сергій Прудиус із с. Терешки отримав почесну нагороду — орден « За мужність» ІІІ ступеня. Разом із нею Сергію Вікторовичу була вручена й ще одна медаль —«Захисник рідної землі». Ці нагороди Сергій ще не вдягав на свою військову форму,— не випадало такої нагоди. Але зберігає їх, як вдячність від усього народу України за його непросту службу, як добру пам’ять про ті довгі місяці, які довелося перенести і йому, і багатьом таким, як він, солдатам Збройних сил України…
За час, який Сергій Прудиус воював, він зрозумів головне: найдорожчим у цьому житті є твоя сім’я. Саме заради цього йшли воювати на Схід його побратими, заради своїх рідних, дітей, заради їхнього майбутнього.
Тож, можливо, колись, гортаючи підручники історії, де йтиметься про страшні події віроломного підступного вторгнення російських військ на те-риторію нашої України, син чи донька Сергія Прудиуса обов’язково попросить тата розповісти про це...
І тоді Сергій Вікторович дістане свої нагороди і знову повернеться у незбутнє пережите ним минуле...
Лариса БАЧИНСЬКА.
Фото Віктора КРАВЧЕНКА.