Сьогодні в кожному населеному пункті Шполянського району є пам’ятний знак «Жертвам Голодомору», які переважно встановлювалися в 2007-2008 роках на виконання указів Президента України Віктора Ющенка. У Журавці ж стела з відповідною художньою композицією на мурованій стіні — дзвоном, колосками за ґратами і напівмертвими селянами, над якими височіють стіни Кремля, з’явилася відразу після проголошення незалежності України. Ініціатором такого пошанування мертвих, котрі масово загинули в результаті колективізації 20-30-х років, став світлої пам’яті тодішній голова колгоспу «Ленінська зоря» Володимир Олександрович Дердуга. Очевидно, що тоді осередок місцевої сільської інтелігенції представляли люди, які вже володіли правдивою інформацією про те, якою була приховувана історія України насправді — жахливою і трагічною. Проект монументальної композиції Володимир Дердуга замовив у проектанта з села Скотареве (прізвища його в селі не пригадують), а збудували працівники будівельної бригади колгоспу. Цей об’єкт було взято на баланс господарства.
Сьогодні ж збереженням історичної спадщини опікується учнівська молодь села на чолі з директором Нелею Собецькою та її заступником з виховної роботи Світланою Кендзюк. Президент школи Аня Корнієнко та прем’єр-міністр Наталія Гончаренко підготували до трагічної дати ряд шкільних заходів з пошанування пам’яті невинно убієнних голодом: організували тематичну виставку, тематичну годину спілкування з демонстрацією відеоряду та слайдів, урочистої лінійки з покладанням квітів до пам’ятного знаку та запалюванням свічок пам’яті. Всі ці ідеї з підготовки до відзначення роковин української трагедії дівчатка самі пропонують директору та вчителям, які приймають і затверджують їх. «Хочемо, щоб наші діти вчилися шанувати хліб і знали йому ціну», — каже Аня Корнієнко.
У музейній світлиці Журавського НВК зберігається багато матеріалів, зібраних юними пошуковцями, серед них — і свідчення очевидців років Голодомору. На жаль, майже всі вони вже відійшли в інший світ, але їх спогади назавжди залишаться в історичному літописі села.
Під час спілкування з Анею та Наталею, дівчатка зустрітися з татом Ані — Яковом Корнієнком, якому багато розповідав про історію села його покійний тато. У затишній оселі, всівшись за дубовим столом, ми всі разом почули розповідь про минуле…
Прапрадід Тихін та прадід Яким Якова Корнієнка були з майстрів, котрі будували Лебединський жіночий монастир, а потім заселили село Журавка. Дід працював садівничим у маєтку графа Бобринського, який знаходився на околиці Журавки. Жив заможно, адже мав гарну зарплатню у графа, навіть дах на його хаті був залізним, що вважалося тоді диковиною. В роки колективізації більшовики діда жорстоко розкуркулили, залізо забрали для приміщення восьмирічної школи, а діда вбили. Батько Якова Володимировича народився на світ вже сиротою. Але пам’ятав всі жахи того часу, бо спогади про ці потрясіння не стиралися все життя. Активісти ретельно обшукували зі шпичаками кожну хату, не було шансу зберегти ані зернини, ані квасолини. Бабуся ж закопала просо у підпіччі і замазала глиною. Шпичаком там було важко протнути, тож ніяк не знаходили нічого. Маленький і голодний Володя сидів долі і глядів на непрошених гостей зляканими оченятами. Метикуватий комсомолець звернув увагу на хлопчиська і показав йому кольорового олівця. «Хочеш олівчика подарую? А скажи-но, де баба заховало зернята?» Хоч як кортіло отримати того олівчика хлоп’яті, але голод не дав взяти спокусі верх. Не сказав нічого — вдав, що не знає й не розуміє, про що йдеться. Важко переживали роки Голодомору з мамою і старшим братом — їли бруньки липи, які збирали в лісі, терли липове листя на млинці, споживали ревінь. Якось проснувся вночі і почув, ніби мати щось їсть. Глянув на неї, а вона спить. Розбудив її, а вона й каже: «Ой, наснилося, що я хліб їм запашний!» В селі багато людей померло від голоду, були випадки людоїдства… «Заганяли людей задарма працювати у колгоспи насильно, а хто не хотів, тому вибору не залишали, окрім як гинути. Тоді такий був девіз: «Царя вбили, а Бога нема! Бий і ріж!», — так оцінював Володимир ті події. Володимиру Демидовичу довелося також боронити землю від фашистів. На щастя, повернувся живим з війни, здобув у Городищі спеціальність агронома, потім працював за фахом на Лебединській дільниці. Виховав з дружиною Вірою Пилипівною десятеро синів. Яків серед них — найменший. Та добру частину віку довелось працювати простим цеглярем у колгоспі, адже з посади агронома вигнали за відверті релігійні переконання. Віру в Бога вселив і дітям — Яків має нині велику родину — дружину і семеро дітей, яких виховують на засадах духовних цінностей, любові до ближнього, до рідної землі. Життєва історія батька і діда для них є вагомим уроком, як потрібно відрізняти правду від брехні, добро — від зла…
Записала Ганна ШВЕЦЬ (фото автора)