Офіційно незалежність України була оголошена 24 серпня 1991 року після виборів до Верховної Ради, на основі яких було сформовано Верховну Раду України та прийнято Акт про незалежність України. Зазначений період був вирішальним для України, оскільки вона вийшла з-під влади Радянського Союзу та почала розвиватися як самостійна національна держава. Процес становлення країни супроводжувався численними викликами, економічними проблемами та політичними перетвореннями. Навіть зараз українці досі виборюють самостійність, коли її знову хочуть забрати.
«Шполяночка+» поспілкувалася зі шполянами й розпитала, чим для них є незалежність та якою вони бачать країну в майбутньому.
Заслужений працівник культури Дмитро Вовк як ніхто інший зазнав на собі, що таке мати зв’язані в духовному плані руки, не маючи змоги дихати на повні груди.
– Для мене незалежність – це, насамперед, можливість робити те, чого потребує людина у своїй діяльності, – розповідає пан Дмитро. – У рамках законодавства, звісно. Окрім цього, це свобода вільно висловлювати свої почуття та емоції. Я пам’ятаю той день, коли проголошували Незалежність. Тоді всі слідкували за подіями, які відбувалися у Верховній Раді. Для мене це була одна з найвеличніших подій. Але був довгий шлях до справжньої незалежності. Я працюю у сфері культури понад 50 років і знаю, що це таке працювати в іншій державі з іншим світоглядом щодо цієї культури. Кожен для себе має зрозуміти, що таке незалежність, адже її насаджувати ніхто не може. Її потрібно самостійно здобувати та відстоювати. У традиціях, у мові, побуті, ментальності і так далі. Також має бути духовна незалежність від усіх «братніх» народів. Частенько нам привозять чиєсь, а своє ми забуваємо. Тому потрібно не забувати та відроджувати українські традиції.
Водночас, каже Дмитро Васильович, українці ще не дійшли до справжньої самостійності.
– Я вважаю, що ми ще не стали насправді повністю самостійною державою, – говорить Дмитро Вовк. – Наша країна досі залежить від різних обставин. Треба було робити, як поляки і Лєх Валенса: після проголошення незалежності одразу закрити Компартію і люструвати всіх чиновників, не допускаючи до влади протягом 10 років. І при цьому виховувати нових, незаангажованих політиків. А в нас все було навпаки. Проте все ж розпад Союзу дав свої плоди, коли в нас народилося зовсім нове покоління, яке почало сповідувати інші цінності. Водночас ці цінності варто було б більш прискіпливіше культивувати. Справжня незалежність буде тоді, коли існуватиме верховенство права, знання і дотримання законів усіма, без огляду на посади. Коли всі будуть виконувати Конституцію, якою б вона не була, тоді держава буде процвітати. А не закони для «сірих», а для «білих» яхти і багатства. І ще я б зробив так, аби олігархат не мав права балотуватися до Верховної Ради.
Заступниця міського голови Шполи Ірина Каландирець за кілька днів до проголошення незалежності саме отримала паспорт.
– Я народилася 19 серпня і якраз у 1991 році мені виповнилося 16 років, – згадує пані Ірина. – Цього дня мені батьки вручили паспорт. І якраз 19 серпня мені запам’яталося тим, що у москві був путч і вже за кілька днів ми стали незалежними. Згодом, у 1992 році, коли я вступала у заклад вищої освіти, до моєї спеціальності «українська мова та література» була можливість вибору другої спеціальності: або англійська мова або народознавство. Я свідомо вибрала народознавство, адже ця дисципліна давала можливість вивчити те, чого ми не вчили у школі.
Вперше відчути справжню гордість за свою країну їй вдалося тоді, коли разом з дітьми співала Гімн України на площі у Канаді.
– Найбільше я відчула незалежність країни, коли у 2004 році була з навчальною поїздкою в Канаді, – ділиться Ірина Каландирець. – Була я та 6 дітей зі Шполи і села Матусів. 1 липня у місті Саскатун тоді святкували День незалежності Канади і ми зібралися на великій площі. Тоді ведучий сказав, що присутня делегація з України. На нашу честь виконувався Гімн України і ми його з дітьми і майже всією площею співали. Увечері ми спостерігали з 21 поверху салюти і ще неодноразово співали наш гімн. І от в той час я зрозуміла, що нашу націю поважають. І ми говорили українською, хоча була можливість спілкуватися й іншою мовою. Тому для мене незалежність це відчуття волі, відчуття відсутності психологічного уярмлення від ворогів. Також це можливість гордитися тим, що ти українець, де б людина не перебувала.
Ірина Іванівна пригадує, як навіть після проголошення незалежності ще досить довго давалися взнаки зв’язки з радянською добою.
– Навіть ще під час навчання книги Ліни Костенко, історії України, історії козацтва та інші не можна було знайти у вільному продажі, – пояснює посадовиця. – Ми купували через прогресивних українців. А нині ні ми, ні молодь не маємо якогось інформаційного чи інтелектуального обмеження. Більшає людей, які не припускають двомовності і розуміють, що їхня мова – українська і не соромляться її. Пригадую час, коли після третього курсу була на практиці у кременчуцькому таборі для дітей і нас викликала директорка. Сказала, що маємо говорити тільки російською, бо там були переважно російськомовні діти. Довелося підкоритися, хоча я і протестувала проти цього. Тому радію, що все змінилося і більше немає таких випадків.
Шполянський підприємець та волонтер Максим Доценко був ще дитиною, коли Україна стала вільною.
– Я народився у 1983 році і був ще малий, коли проголосили незалежність, – каже чоловік. – Тому для людей мого віку вона була і є аксіомою. Я не уявляю, щоб, не дай боже, Україна втратила її. Це для мене все. Адже що може бути кращим за те, аби мати свою державу, розвиватися так, як тобі хочеться, мати вибір. Зрозуміло, що незалежними ми не стали одразу після офіційного підписання документів. Та люди дуже змінилися з того часу. Хоча ми й сьогодні продовжуємо виборювати незалежність. І щодня маємо її доводити. Покоління із радянського союзу не дуже замислювалося, аби мати вибір чи будувати своє майбутнє. Тоді за людей вирішували. Але найбільше щастя, коли можна обирати і своїми силами реалізовувати свій вибір крок за кроком.
На думку Максима Доценка, для українців процес самоідентифікації розпочався під час Помаранчевої революції.
– Я вважаю, що українці почали усвідомлювати себе українцями під час революції 2004 року, – каже шполянин. – Були паростки й до цього, але саме тоді, особисто для мене, стався потужний поштовх. Ми почали відчувати, що таке взаємопідтримка і братерство. Ті і пізніші події, теперішня війна – це все шляхи нашого становлення. Це кровопролитний шлях, але ми і його маємо пройти.
Голова Матусівської громади Леся Шаповал впевнена, що якби українці з самого початку визначилися, хто вони, війни можна було б уникнути.
– У тому далекому 1991 році я розуміла, що таке незалежність, але не знала, як нею користуватися, – зізнається Леся Володимирівна. – Та з самого дитинства я завжди користувалася українською мовою та цінувала її, де б не була. Якби ми ще з того часу почали вдало використовувати право незалежності, то напевно б зараз не мали такої ситуації. Ми мали б чітко усвідомлювати, від кого й від чого маємо бути незалежними. Потрібно було відокремитися в мові, культурі та релігії. Не русифікація, а українські школи. Щоб була цілісна і явна держава. Зараз, спостерігаючи по селах, бачу, що більшість вже зрозуміли, хто вони. Та дуже дорога ціна цього розуміння.
Водночас дехто й досі тягнеться до росії чи всього російського. Зараз триває виборювання нашої незалежності, можливості вільно думати, спілкуватися українською мовою, жити під мирним небом та працювати на користь своєї землі.
Більшість українців розуміють, що навіть після перемоги країна не буде на 100 відсотків незалежною. Треба буде пройти ще досить довгий шлях, аби повністю сформуватися і стати вільними. Адже свободу виборюють кров’ю та потом.