Жителька Василькова Олександра Олексіївна Литус народилася 1928 року. Була другою дитиною в сім′ї. Ходила до школи всього три роки. Маму спаралізувало, тож треба було працювати. Ненька пролежала один рік. Випила, як казав лікар, два відра ліків і одужала.
Потім настала голодовка. У мами витрусили з мішка три буряки, які вона несла з поля голодним дітям, і засудили до трьох років ув’язнення. У в’язниці вона все виконувала справно, тож через півтора роки відпустили додому. Коли мама перебувала в ув’язненні, батько отримував пайки в колгоспі «Червоний шлях». Працював він у майстерні — лагодив вози. Олександра з сестрою ходили до батька на роботу, брали пайки і з жадністю поїдали.
Одного разу мама прийшла додому, принесла з колгоспу шматочки хліба, замочені в мелясі. Поклала на вікно. А дівчата похватали і поїли. Як ішли до ясел, їм стало зле — падали, качалися, були в’ялими. Виявляється, що ті шматочки були отруєні. Дітей тоді лікували.
А ще їли листя з липи, мололи його на жорнах, товкли, пекли хліб. Коли вже весною підросла капуста, мама робила голубці. Продасть молоко, купить крупи. Ще й досі в пам′яті їх неповторний смак.
Незабаром настала нова біда — війна. Брата Василя забрали до Німеччини. А діти бачили по хатах німців. Пам′ятає, що не можна було
ходити вулицями села після десятої години вечора.
Вдень німці приму шували мешканців села садити тютюн — щось на зразок садіння помідорів. Носили в мішках листя шовковиці для шовкопрядів, які вирощували в школі. При німцях робили від сходу і до заходу сонця. Змушували людей обробляти листя тютюну від
хвороб. У цегельню звозили його возами, а потім розвішували на бантинах, щоб сохнув. Це доводилося робити і дітям, і підліткам.
А вночі, щоб пришвидшити нашу перемогу, рили окопи. Глибиною метр, шириною метр двадцять. Кожному потрібно було по два
метри копати, землю вичищати. Бригадир Фисун загадував тому, хто дужчий, носити протитанкові міни. Носили їх на Скотареве — для наших бійців. Брали по дві штуки на плечі і несли кілометрів з десять. Але цю роботу було виконувати не важко, тому що це робилося для визволення від ворогів.
І перемога настала! Вигнали німців з села, стало легше дихати і працювати. Оскільки коней не було, то в поле на працю гонили бички та корови. Також доводилося сапати буряки з дорослими, збирати в коробочку довгоносиків з посівів буряків.
Після закінчення війни в село повернувся з Німеччини Савелій Якович Литус — він і став другою половинкою Олександри. У ті часи примушували, щоб у сім′ях було по троє дітей. Наказ партії було виконано — разом з чоловіком вони народили і виховали дві дочки і сина. Нелегко жилося і в післявоєнні часи. Найважче вдавалося косити вручну горох. Він, бувало, тягнеться, пересохне, вистріляє. А
не встигали, бо робочої сили було обмаль. Молотили горох зеленим, щоб бадилиння привезти коровам. Олександра Олексіївна все трудове життя працювала в ланці. Ходила пішки 5 кілометрів на поле «Синє море» до Скотаревого сапати буряки. Копали їх вручну, міряли берком (у берку вміщувалося 5 центнерів). Тоді бичками возили в кагат. З нього коровами везли до машини і вручну вантажили на неї. Кукурудзу садили спеціальними саджалками, потім сапою підгортали на 20 сантиметрів. Просо, гречку теж просапували. Непосидюча бабуся Саня і нині постійно у праці: власноруч обробляє город, доглядає курей. Найголовніше її бажання, щоб був мир у всьому світі. Щоб люди не воювали, а лише працювали на благо України.
Члени пошукової групи «Стежина» Васильківського НВК
Фото Віктора КРАВЧЕНКА.