8-9 травня вся Україна відзначила День пам’яті та примирення і 73-ю річницю перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Ці два свята в Україні почали відзначати разом не так давно — з 2016 року. Вони прийшли на зміну радянському «Дню перемоги». Раніше в Україні на 9 травня влаштовували помпезний парад, який обов’язково супроводжувався показом військової техніки. Однак з початком російської агресії на Сході країни ця традиція почала відходити у минуле.
Свято перемоги над нацизмом в Україні принесло нові правила. Під час святкувань заборонено використовувати радянську та нацистську символіку. Крім того, за українським законодавством, зник термін «Велика Вітчизняна війна». 8 та 9 травня українці покладають квіти до Пам’ятника Вічної Слави та згадують героїв, завдяки яким закінчилася Друга світова війна.
Заходи із вшанування пам'яті мільйонів загиблих у боях, закатованих у концтаборах і примусових роботах пройшли і у кожному населеному пункті Шполянського району та об’єднаних громад. Зібрання проходили у вигляді мітингів-реквіємів біля обелісків. І дуже мало вже у них взяли участь ті, хто воював тоді на передовій фронту. Представники влади, депутати і волонтери провідували стареньких ветеранів вдома, дякуючи за ратний подвиг у визволенні від нацизму під час Другої світової війни.
Керівництво ЛНЗ привітало ветеранів грошовими преміями та подарунками
З нагоди Дня пам’яті та примирення та напередодні 73-ої річниці перемоги у Другій світовій війні грошові премії від Групи компаній «ЛНЗ» отримали 250 жителів Шполянщини: ветеранів війни, учасників бойових дій, інвалідів війни, учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, учасників АТО та воїнів-афганців. А перші керівники ГК «ЛНЗ» особисто завітали в гості до 30-ох учасників бойових дій, щоб особисто сказати слова подяки тим, хто відстояв мир на рідній землі, та вручити їм подарунки.
Директор Лебединського насіннєвого заводу Анатолій Ткаченко в гостях у ветерана Сіряченка Гаврила Григоровича
Директор «Маяк-Агро» Михайло Богач вітає ветерана Скнара Миколу Митрофановича
Радник голови наглядової ради ГК ЛНЗ Володимир Прикуп та ветеран Скриннік Людмила Леонтіївна
Віктор Степовий та Сергій Струк вітають ветеранів в с. Лозуватка
У 18 років взяв до рук «Максима»
Коли визволили Шполу від нацистів, Леоніду Чепуру зі Шполи виповнилося 18 років. Його ровесники — 2026 року народження, були останнім призовом до лав армії під час війни. Але йому довелося пройти її пекло на передовій і зустрічати перемогу на території окупанта. Коли наступали на Берлін, пробиралися лісами, і Леонід Іванович врятував сержанту Петру Бєлєнькому, з яким не був знайомий. Усе відбулося за лічені секунди. Зненацька десь узялася жінка у ворожій військовій формі, яка цілилася у побратима. Сержант ніяк не міг звести курок, заклинила зброя. І Леонід, миттєво зреагувавши, вистрелив із кулемета у німкеню… цей день став для Петра Белєнького другим днем народження, й цікаво, що саме цього дня він і народився. Після війни вони через багато років зустрілися і бували з дружинами один в одного в гостях. Перша зустріч відбулася в День Перемоги у Шполі. Про цю дивовижну дружбу двох фронтовиків зберігається унікальна пам'ять: подарунок у вигляді вази із світлиною фронтового товариша з дружиною та могутній керамічний український козак.
Звістка про Перемогну застала Леоніда Івановича у Празі 10 травня.
— Як ми, солдати, раділи тоді, усі так кричали з радощів, лунав справжнісінький дикий крик, це неможливо передати! — згадує фронтовик. Та служба в армії для нього на цьому не закінчилася, бо служив далі в Чехословаччині, Угорщині, потім знову була Німеччина. Так, додому потрапив аж 1950 року.
Чудом врятувався і став довгожителем
Ветеран-фронтовик зі Шполи Гаврило Сіряченко, який дитинство провів в сусідній Новомиргородщині, пережив Голодомор, передову фронту, був неодноразово контужений, двічі поранений, мав мало шансів вижити. Проте він пройшов всю війну, а в мирний час віддав життя медицині. Тепер його справу продовжують нащадки — син та внучка, які теж присвятили себе охороні здоров’я і мають високе державне визнання.
Коли почалася війна, Гаврила Григоровича, вчорашнього 10-класника, призначили командиром дружини з охорони моста та 10-кілометрової прилеглої воєнної дороги Кіровоград–Умань. Отримавши боєприпаси та мисливські рушниці, вони разом із товаришем позмінно чергували, поки в село не ввійшли нацистські війська. Першого разу втік із комісії, яка знаходилася за 30 кілометрів від села в Златопольській єврейській синагозі, й ніколи там не з’являвся, почав партизанити. А батьки покинули село Петроострів і переїхали на хутір за 15 км звідти. Там його шукали та навіть переслідували, доводилося місяцями ночувати не в хаті, а у схованках… Коли німецькі війська почали відступати, у село прийшли радянська армія та розвідка. Гаврила Григоровича призвали в польовий військкомат у селі Арсенівці, звідки мобілізували на фронт.
— Я потрапив у 25 гвардійську стрілкову дивізію, носив на собі снаряди, міни по 32 кг, до передової. Мене одразу назначили командиром відділу, потім командиром взводу. Надали звання старшого сержанта, а потім — старшини, а згодом атестували на офіцерську посаду — молодшого лейтенанта. Я був командиром першого кулеметного взводу. Так і прослужив до першого поранення. А вже при госпіталі я екстерном закінчив курси військових фельдшерів, мав право надавати першу медичну допомогу на передовій, — розповідає Гаврило Григорович, який визволяв Водяне, Шполу, Калигірку, був учасником Корсунь-Шевченківської битви. Потім були Дубосари, брав участь у Ясько-Кишинівській операції, у битві за Будапешт. Був удруге тяжко поранений у голову. Лікувався у Бреслау (тепер Вроцлав — ред.). Лікарі не давали жодних гарантій на життя, але йому судилося жити…
Підготували Наталія СТОРЧАК та Оксана ШЕВЧЕНКО