14 липня Верховна Рада Україна ухвалила новий закон про місцеві вибори. Відтепер вводиться поняття «преференційне голосування» (відкриті списки), механізм якого громадяни ще не знають. Партії відкриють списки і матимуть прохідний бар’єр у 5%, але ми ще не ознайомлені з цим процесом.
Як насправді відбувається голосування за відкритими списками?
Керівник політичних програм Українського незалежного центру політичних досліджень Світлана КОНОНЧУК, яка довгий час вивчає питання виборчих механізмів на досвіді інших країн, зазначає, що голосування за відкритими списками створює низку переваг у порівнянні з закритим голосуванням за списком у цілому.
По-перше, відсутнє таке поняття, як «прохідна частина списку». Кожен активний політик мусить працювати так, щоб його обрали виборці, а не дбати про гроші для купівлі «прохідного» місця.
По-друге, зростає роль місцевих партійних організацій, які мусять добрати до списку достойних людей, бо якщо вона подасть у регіональний список не вартих уваги кандидатів, виборцю округу буде складно підтримати улюблену партію.
По-третє, оскільки вибори відбуваються в округах, політикам слід тримати відповідь перед виборцем, а не ховатися за рекламою на центральних телеканалах чи іменами «зіркової п’ятірки».
Під час виборів ми віддаємо своє право на представлення наших інтересів у владі, ми довіряємо комусь управляти державою від нашого імені. Тому виборець повинен мати право вибору такої людини.
Відкриті списки (преференційне голосування) — це не лише доступні для ознайомлення списки політичних партій, а й можливість виборців впливати на розподіл місць у виборчому списку партій. Виборець голосує двічі — раз він обирає свою партію, другий раз — політика цієї партії, якому він надає перевагу. В результаті до ради потрапляють ті партії, кого обрав виборець і ті кандидати із цих партій, яких підтримав виборець.
Звісно мінус — це складніша процедура підрахунку, але це плата за досконалішу демократію. До того ж, все більше і більше країн вводять електронне голосування.
Як у інших країнах?
Різні моделі інших країн відрізняються суб’єктами висунення (а це можуть бути на вибір країни — партії, блоки, об’єднання виборців, організації національних меншин чи незалежні кандидати-самовисуванці). Наприклад, в Естонії не дозволяється балотуватися блокам партій, а можна партіям і незалежним кандидатам. У Латвії, навпаки, висувати кандидатів можуть партії і блоки, а незалежних кандидатів законом не передбачено. У Польщі, крім партій і блоків партій, правом висунення наділені спілки виборців. Достатньо ініціативи 15 виборців для того, щоб висунути своїх кандидатів в окрузі.
Також існують відмінності в умовах балотування: якщо у деяких країнах рівень фінансової застави для партій і незалежних кандидатів однаковий (Естонія), то в Румунії незалежному кандидатові доводиться, крім фінансової застави, додатково збирати підписи в тій колегії, де він висувається. Це робиться для того, щоб стимулювати проходження в парламент партій, які можуть потужніше впливати на формування змісту політики, аніж набір розрізнених кандидатів. У Польщі і партії та блоки, і спілки виборців мусять зібрати однаково по 1000 підписів виборців округу, а фінансова застава не практикується.
Неоднаковими є і бюлетені. Вони можуть бути, власне, самим списком партії чи блоку (чи також списком від виборців, як у Польщі), в якому виборець позначає бажаного кандидата. А можуть бути листком, в якому виборець вказує номер зі списку усіх кандидатів, що балотуються в окрузі і яким присвоєно такий номер (такий порядок в Естонії).
Але основне, спільне у цьому механізмі — це можливість виборця віддати голос саме тому кандидату, якому він довіряє, і можливість кандидата не залежати від волі партійної верхівки. Чим більше голосів він отримає — тим вищі його шанси бути обраним.
Підготував Юрій ГЛАДЕНКО.