«Видатні постаті України»

«Можна все на світі  вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину…»
(Василь Симоненко).
На ініціативу пропагуван­ня патріотизму в українському суспільстві, возвеличення дер­жави Україна та збереження її культурних і духовних цінностей, яка належить жителю села Ярославка, колекціонеру-філателісту з багаторічним ста­жем, ветерану педагогічної праці Володимиру Коваленку, «Шполяночка+» започатковує щомісячну рубрику під назвою «Видатні постаті України», в якій висвітлюватимуться матеріали про видатних людей, котрі про­славили Україну, увіковічених філателією.

Андрій МАЛИШКО
Андрій Малишко (15 листопада 1912 року, Обухів — 17 лютого 1970 року, Київ) — український поет, пере­кладач, літературний критик. Лауреат трьох Державних премій СРСР (1947, 1951, 1969 рр.), Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка (1964 р.), депутат Верховної Ради УРСР чоти­рьох скликань. Помер від паралічу серця в лікарні у Феофанії.

На честь 100-річчя від дня народ­ження (1912—2012 рр.) 14 листопа­да 2012 року введено в обіг поштову марку. Його легендарну «Пісню про рушник» переклали понад 90-ма мо­вами світу.

Автор цього шедевру ще за радянських часів став повпредом української культури, заявивши на весь світ, хто ми такі і яких батьків діти. У сім’ї, народився майбутній поет, було одинадцять братів і сестер. Батько хотів, щоб сини перейняли його професію, але чоботарем став лише найстарший Сергій. Натомість наймолодшому Андрієві судилася інша доля. Після закінчення місцевої школи-семирічки в Обухові юнак по­ступив до медичної профшколи в Києві та вже за рік усвідомив, що лікарська справа — не його покли­кання. За першої можливості хлопець перейшов на навчання до Інституту народної освіти. Після його закінчення в 1932 році отримав роботу в Овручі, де його через місяць призначили зав­учем школи.

На початку 1934 року ще зеле­ного педагога призначили директо­ром школи, а невдовзі… звільнили з посади та виключили з профспілки та комсомолу. Для відновлення справедливості довелося дійти аж до наркома освіти Володимира За­тонського, однак повертатися на місце роботи Андрій Малишко не став. Він поїхав до столиці України, якою був на той час Харків. Змінив педагогічну ниву на журналістське перо. На суто письменницький хліб молодий літератор перейшов 1935 року і, як би не складалася його доля в непростій історії нашої держави, він завжди стояв на передових позиціях літературного фронту.

«…Як перед Богом говорю: нікого, мабуть, (крім Рильського), я не люблю так, як Малишка. Нікого не вважатиму кориснішим як поета для розвитку на­шого народу і для розвитку поезії, — писав Остап Вишня. — Коли хочете любити Україну — любіть Андрія Ма­лишка. Це говорю я цілком серйозно і за ці слова відповідаю своїм ім’ям Остапа Вишні».

Відмітимо, що видатний український гуморист сьогодні для багатьох уже не авторитет. Однак не менш проникливі слова, адресовані Ма­лишку, належать ще одному світочеві нашої національної культури, поетові-патріоту Василеві Стусу: «Ви мене народили, я вихований «Жагою» Рильського і вашою поезією «Україно моя»…».

Немало пісенних шедеврів Андрія Малишка стали народними: «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Київський вальс» («Знову цвітуть каштани»), «Пісня про вчи­тельку», «Стежини» («Чому, сказати, й сам не знаю»).

Справді, навіть проникливих рядків «Рідна мати моя», які давно стали воістину народними, цілком достат­ньо, щоб ми із вдячністю пам’ятали майстра поетичного слова.

Володимир КОВАЛЕНКО. с. Ярославка.