Коли людина повна сил і енергії, вона часто не встигає зробити багато запланованого. «От, – думає, – вийду на пенсію, і тоді все реалізую…» Але з роками змінювати свої звичні стереотипи все важче і важче… І деякі люди літнього віку, залишившись удома в статусі пенсіонера, інколи впадають в апатію, зациклюються на власному побуті і просто не знають, як реалізувати себе, як бути комусь потрібними…
Шполянин Олексій Пірогов, вийшовши на заслужений відпочинок, не став сидіти склавши руки і одразу почав реалізовувати те, до чого за час активної трудової діяльності, як кажуть, не доходили руки. Зайнявся вирощуванням овочів, почав майструвати вітряки і… досліджувати та збирати для нащадків історичні матеріали про минуле Шполянщини. Зараз Олексій Іванович займається дослідженням минулого медичної галузі Шполянщини, якій віддав все своє трудове життя. І сподівається, що його напрацювання упорядкуються у книгу і стануть корисними для вивчення минулого рідної Шполянщини. В інтерв’ю «Шполяночці+» Олексій Пірогов поділився своїми спогадами.
Мріяв стати хірургом, як великий Пирогов
– Вступаючи до медінституту, я мріяв стати хірургом, як і великий хірург та вчений Микола Іванович Пирогов. Але дізнавшись про Вольфа Мессінга, зацікавився надзвичайними можливостями людської психіки. На третьому курсі, читаючи лекцію по фізіології ВНД, професор П. І. Сябро запросив на лекцію відомого на той час гіпнотизера Бориса Тульчинського. Останній на упродовж 30 хвилин демонстрував на наших однокурсницях своє вміння володіти гіпнозом, проводив різноманітні навіювання та явища гіпнотичної каталепсії. Я ще більше зацікавився психологією та психіатрією, – ділиться спогадами Олексій Пірогов.
На п'ятому курсі навчання, при проходженні психіатрії, нашу групу вів на той час доцент Володимир Полтавець. Пізніше він захистив докторську, став професором і завідувачем кафедри в інституті удосконалення лікарів тодішнього Дніпропетровська. Надзвичайно цікавий, непересічний, неординарний, високоосвічений ерудит та психіатр. Переїхав до Києва й викладав в університеті «Києво-Могилянська академія» та вів цікаві передачі на телебаченні в програмі «Без табу».
Екзамен з психіатрії Олексій Пірогов здавав на післяопераційному ліжку. Володимир Іванович прийшов з білетом, люб’язно привітався, поцікавився самопочуттям. Залишив білет для ознайомленя й хвилин на 20 зник.
– Повернувся: «Розповідайте, що там у Вас?», – продовжує Олексій Іванович, – я не встиг відповісти на перше запитання, як він: «Молодец! Вы, естественно, психиатром не будете». Я від розгубленості нічого не встиг промимрити, як він поставив до залікової книжки «відмінно» й раптово зник.
Як пригадує, тоді потрапити на інтернатуру з психіатрії було нереально й неможливо. З курсу в 300 лікарів взяли психіатрами близько десяти. Прохання розприділити на Черкащину не задовольнили, й Олексій Іванович з дружиною змушені були їхати до м. Павлограда лікарями-терапевтами. Дружина спочатку залишилась з маленькою донькою в Шполі, а молодий лікар Пірогов приступив до проходження інтернатури (7-й рік навчання-роботи).
– Мені таланило в житті на вчителів, – каже, – і завідуючі терапевтичним та інфекційним відділеннями були високопрофесійними фахівцями та вмілими вчителями й багато чому мене навчили, а я мав велике бажання вчитись. Під кінець інтернатури нам не надали житла й МОЗ задовольнило наш переїзд на Черкащину.
Як один випадок змінив спеціальність
– З серпня 1976 року я – дільничний терапевт Шполянської райлікарні й знову мені пощастило з учителем. Марченко Галина Іванівна привчила до системної роботи, дисципліни, відповідальності та порядку, – продовжує спогади лікар. – Важка епідемія грипу сезону 1976–1977 років, коли падали з ніг, обслуговуючи по 30–35 викликів пішки. Сам же мрію про психіатрію й намагаюсь щось дістати та читати на цю тематику. Здається, навесні 1977 року, завітав до Шполи з демонстрацією своїх незвичайних можливостей той самий Борис Тульчинський. По завершенні сеансів зустрівся з ним за лаштунками сцени, пригадав зустріч у Дніпрі й клопочусь, що дуже хочу стати психіатром та психотерапевтом. Він дружньо подивився в очі й відповів: «Хотите, значит станете», що збагатило мої надії.
Остаточну крапку у виборі професії Олексія Пірогова поставив випадок, про який знала ледь не вся Шпола, і який трапився на його чергуванні у лікарні. Як запевняє Олексій Іванович, в описаному – жодного слова вигадки чи художнього домислу.
– Чергую в ніч з 25-го на 26-е червня 1977 року, – розповідає, – читаю щось з кардіології, і тут – дзвінок: «Негайно йдіть до терапії – шлункова кровотеча». Підіймаюсь по гвинтових сходах (ліфти на той час ще не працювали, і хворих підіймали на ношах вручну) на третій поверх, і перед очами постає жахлива картина: хворий виблюнув кров'ю, фонтаном. Та так, що його ліжко, підлога й ліжко сусіда в крові. Встигаємо зробити внутрішньовенне кровозупинне, покласти холод на живіт і т. д. Хворий глипає, сам дуже блідий. (Ще на початку викликали ургентного хірурга Войтовича Б. Ф.). Хворий гасне на очах, і я викликаю здому начмеда та хірурга Слінькова О. А. Він швидко приходить і йде на венесекцію о 23 год. 20 хвилин (венесекція – катетеризація венозної судини, яка проводиться в випадках, коли поверхневі вени пацієнта погано виражені, а йому показана тривала інфузійна терапія, –ред.).
Забігає до нас медсестра з хірургії, вся тремтить, бліда, ледь не така, як наш хворий, і кричить: «У нас хворий з вікна вистрибнув». Вибігаю на подвір'я й в затінках поганого освітлення бачу, що під стіною – гола людина, поруч бильце від ліжка, розбите скло. Наказую медсестрі негайно прикотити каталку. Прикочує, і сама втікає. У цей час хворий підіймається на ноги… а в нього з черевної порожнини звисає… кишківник. Я обхоплюю хворого й через квітник доношу до каталки, кладу, підбираю кишківник і вкладаю на живіт, накриваю простирадлом і намагаюсь котити, але передні колеса зміщуються. Знаходиться сміливець із хворих, який допомагає мені докотити до приймального відділення й підняти на знятих ношах до дверей операційного блоку (пізніше ми познайомились й заприятелювали з моїм помічником). Ставимо ноші на підлогу. Хворий стих і ніби не подає ознак життя. Кличу медсестру з хірургії, щоб побула біля хворого, а сам вирішив порадитись із Сліньковим, як діяти далі і що робити. Лише пройшов половину сходів до 3-го поверху, як чую жахливий крик… і тільки заляпотіли чиїсь ноги.
Біжу вниз до хворого – постає нова картина: хворий піднявся на повний зріст, вхопив себе за петлі тонкого кишківника і на моїх очах розриває тонку кишку. При моєму наближенні встигає мене вдарити своїм кишківником через плече, у моє обличчя. Я весь у крові, забруднені стіна, підлога.
Знову силою вкладаю його на ноші, збираю кишківник з підлоги, який як в атласі, лежить із пульсуючими брижейковими артеріями. Знову все збираю в порожнину живота, накриваю простирадлом й додатково фіксую другим простирадлом.
У цей час чується рятівний голос Войтовича Бориса Федоровича, якого «швидка» привезла з дому. Хворого о 24:00 заносять до операційної. Я всю ніч біля хворго з кровотечею, а Войтович та Сліньков до 5:00 оперують. Витратили 15 л розчинів на перемивання черевної порожнини, видалили близько 2 м нежитєздатного кишківника. Зробили анастомоз «бік у бік». Хворого виписали на 10-й день з лікарні. При падінні він трішки пошкодив надколінник та порізав ступню об скло.
Передісторією цього було те, що хворого підібрала «швидка допомога» на вулиці. При обстеженні з'ясувалось, що в нього перфорація виразки шлунка, в якому ще й були залишки самогону. Вшили виразку й лікували в хірургічному відділенні, але на другу добу у хворого виникла біла гарячка. Він був фіксований й отримував лікування. У станні збудження розвалив ліжко, розбив бильцем вікно й вистрибнув через нього. При падінні шви розірвались, і кишківник випав з черевної порожнини.
– 26 червня до лікарні приїздив Міністр охорони здоров'я України Анатолій Романенко для вручення нагороди лікарні, згадує Олексій Іванович. – До 10 години скло вставили, стіни звільнили від слідів крові та забілили. Навіть натяків на пригоду не було. Цього дня я дав собі слово, що обов'яково стану психіатром.
Старі і нові захоплення
Окрім медицини, якій Олексій Іванович присвятив все своє трудове життя, він завжди був і залишається патріотом своєї країни і рідного краю. Свого часу Олексій Пірогов очолював районну державну адміністрацію, а вийшовши на заслужений відпочинок, продовжує спілкування з багатьма відомими письменниками, поетами, цікавиться минулим свого краю, не стоїть осторонь і завжди активний учасник подій, які відбуваються в ньому. Вийшовши на заслужений відпочинок, почав майструвати вітряки.
– Працювати з деревом я любив ще з дитинства, – розповідає він. – Чоловік маминої сестри був у селі знаменитим теслею. Всі покрівлі на хатах робив, вікна, двері. У нього був верстат по дереву. Я у нього з 6 –7 років вчився майструвати. Коли ж пішов на пенсію, почав займатися цим. Перший вітряк, який я виготовив, а це було у 2012 році, стоїть у мене в дворі – він досить великий, його я зробив за 2 місяці, у січні – лютому. Верстатів для цього не було і я робив, як кажуть, від коліна. Потім купив електролобзик, дрель. Любив робити невеличкі вітрячки по 15–20 см.
Свої вироби Олексій Іванович дарував друзям, знайомим, отримали ці дарунки від нього письменники Михайло Слабошпицький, Катерина Мотрич, Василь Шкляр. Є такий дарунок і у шполянському Храмі Різдва Пресвятої Богородиці. (На рахунку майстра понад три десятка вітряків і п’ять храмів).
Щодня Олексій Іванович здійснює піші прогулянки, які умовно називає «10 тисяч кроків», під час них фотографує краєвиди, історичні пам’ятки і ділиться своїми фото у соцмережах.
Здійснюючи піші прогулянки і фотографуючи історичні будівлі міста, він зацікавився їхньою історією.
Так народилася ідея дослідити історію медицини Шполянщини і залишити свої напрацювання нащадкам.
– Джерелами інформації є книги, інтернет, а все що відбувалося після 50-х років, – збір від живих свідків подій, – каже пан Пірогов.– Світлинами з архіву допомагає колишній колега лікар Микола Сова (він також вивчає і досліджує минуле свого краю – ред.), родичі. Вносяться правки в процесі викладу матеріалу у фейсбук. Джерела різноманітні. Карантин обмежує роботу. Накидаю матеріал звечора, а наступного дня викладаю. Спеціалісти по медичних службах збирають в різній формі ці матеріали й передають мені. Це непроста колективна робота.
Поки що Олексій Іванович зайнявся Шполою, у планах – дослідити сільську медицину, зібрати історичні матеріали, спогади.
«Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом», – писала Ліна Костенко. Справа, за яку взявся Олексій Пірогов, якій віддає увесь свій вільний час, дуже нелегка, але цікава і, головне – дуже потрібна: для нас, для наших нащадків, майбутніх поколінь. Все це наша історія, яку ми не повинні забувати.
Лариса БАЧИНСЬКА