Документальний фільм «Лазуровий пил» виробництва «IVORY Films», глядачі України могли побачити напередодні 30-ої річниці Чорнобильської катастрофи. Він транслювався на замовлення телеканалу «Україна» і його було показано в Канаді у межах Українсько-канадського кінофестивалю та за підтримки Посольства України в Канаді. Фільм присвячено 30-ій річниці Чорнобильської катастрофи. Це історії двох жителів Прип’яті, кожен з яких пережив власну драму через аварію 1986-го року. Картина порушує тему знецінення людського життя, коли на противагу йому на терезах опиняються інтереси держави. Виробництво фільму тривало вісім місяців. Автор — Ілларіон Павлюк, режисер — Володимир Рибась, головний продюсер — Олег Рогожа.
Мені вдалося зустрітися з однією із героїнь цього фільму киянкою Мариною Сивець, яка охоче розповіла свою історію газеті «Шполяночка+».
До байдужості не можна звикнути
Був звичайний будень. З маршрутки в метро просто повалила лавина натовпу, кожен поспішав у своїх справах...
Поміж людей, важко пересуваючись на милицях, до станції намагався просунутись літній чоловік. І тут раптом прямо перед ним якийсь молодик різко натиснув на двері, щоб пройти, і ті, за інерцією розкрившись у зворотному напрямку, в одну мить збили чоловіка з ніг. Він упав просто на цементну підлогу, милиці відлетіли на сходи…
Люди, не звертаючи уваги на це, переступаючи через милиці, що заважали руху, продовжували пробиратись всередину станції. На старого ніхто навіть не глянув.
І тут раптом із натовпу вирвалась жінка. Вона миттю підбігла до старенького і почала однією рукою (в іншій тримала важку сумку), зводити на ноги чоловіка, голосно обурюючись байдужості та черствості перехожих. Подала йому милиці і спробувала заспокоїти.
На вигляд інтелігентний дідусь, з добрим обличчям, ніяково посміхався, намагаючись допомагати своїм неслухняним ногам.
― Ну як так можна? ― просто безсоромні, байдужі люди! ― майже «кипіла» жінка. ― Людське життя для них нічого не варте! Отак би переступили і пішли…
― Нічого, нічого! Все нормально, ― вже заспокоював свою рятівницю незнайомець. ― Не хвилюйтесь так. Я вже звик...
Марина Володимирівна підійняла старого, допомогла йому добратися до метро. Той, ніби соромлячись цієї ситуації, скромно подякував, і вони попрощались.
― Хіба можна до такого звикнути? ― продовжувала обурюватись мені жінка. ― Той незнайомець, що збив старого, навіть не обернувся. А якби цей дідусь більше не піднявся? В нього ж, напевне, і життя непросте, якщо в отакому стані мусить сам добиратися на метро...
― Чому наші люди такі байдужі? ― не в силах отак одразу заспокоїтись, вона повторювала це знову й знову..
А пізніше Марина Володимирівна розповіла мені, як отака звичайна людська байдужість могла перекреслити все її життя та життя її тоді ще ненародженого сина.
Я нікому не віддам своєї дитини
― Мого старшого сина Артема взагалі могло не бути на цьому світі, якби я, наперекір усім, не боролась за це життя... ― Жінка заплакала.
― Я вимолила його життя у Бога і не дозволила нікому вершити синову долю! Марина Володимирівна розповіла мені свою історію.
...Було це три десятиліття тому. А точніше 1986 року.
Киянка Марина Сивець з чоловіком тоді жили у Прип’яті. Звичайна сім’я, яка мирно працювала і чекала на довгождану дитину. 26 квітня. Аварія на Чорнобильській АЕС. Термінова евакуація усіх жителів містечка. Марина опинилась на Вінниччині, в родині її чоловіка. Там, здавалося, знайшла прихисток від страшного непомітного ворога, котрого досі ніхто не знав ― радіації. Та, як з’ясувалося згодом, дійсно, так лише здавалося.
Всіх прибулих із Прип’яті змусили пройти обстеження в лікарні. Туди, з надією на якісь поради щодо профілактики, нормального протікання вагітності приїхала й майбутня мати.
― На обстеження в радіологічне відділенні обласної лікарні тоді прибуло багато людей із Прип’яті. Там мали проводити заміри рівня радіаційного опромінення, ― згадує Марина Володимирівна.
― Це ви з Прип’яті? ― почувся голос санітарки, що побачила, як ми пройшли з чоловіком у відділення. ― Вийдіть негайно на веранду і чекайте там на лікаря. Пам’ятаю, будівля того відділення була старою, зі скляними дверима, верандою та ґаночком.
Прийшов лікар. Ми сказали йому, що хочемо перевіритись. Він виміряв рівень радіації і охнув: «Ви дуже брудні (це на медичній термінології означало високий рівень радіації на одязі). Ідіть митися!»
Волосся, тіло доводилось мити простим господарчим милом. Потім знову заміри. І так аж п’ять разів. Аж коли стрілочка приладу була в межах норми, мене оформили у відділення. Ніхто нічого не пояснював, нічого не запитував і, тим паче, нічого не радив.
У лікарняній палаті я опинилась з такою ж, як і я, вагітною жінкою та мамою з десятилітнім хлопчиком. Лишень захотіла вийти в туалет, як санітарка прибігла і, розкричавшись, заперла нас усіх у палаті ззовні, видавши нам горщики. Це було принизливо та боляче.
Згодом до мене прийшов лікар. Подивився і призначив якусь крапельницю. Знову нічого не пояснюючи і не питаючи.
Після крапельниці мій син, якого я носила під серцем, почав несамовито крутитись, здавалось, що всередині все обривається. Потім прийшла медсестра і повідомила, щоб я готувались до операції. Операційна, мовляв, вже готується...
― До якої операції? Навіщо? ― я просто не знаходила собі місця. ― У відповідь ― мовчання.
Лікар привів якогось консультанта. Той, подивившись на мене (ну що він на мені міг побачити?), почав радити попоїти молоком або соками. І… «викликати» пологи. І, що принизливо та боляче, моєї згоди на це ніхто навіть не питав.
Рішення я прийняла миттєво: дитину цю я нікому не віддам. Навіть, якщо мені доведеться віддати за неї власне життя!
Якщо не зараз, то буде пізно. З операційної, коли туди заведуть, я вже не вирвусь. Двері зачинені ззовні, тож залишається... лише вікно. Перший поверх. Я зможу! Я, миттєво відчинивши його, хутко опинилась у лікарняному сквері...
Доки добралась додому, родичі чоловіка вже були сповіщені про моє «зникнення з операції»...
Наступного дня приїздила міліція, швидка. Я переховувалась. І розуміла, що так бути не може... Порадившись з чоловіком, вирішила-таки «здатися» в лікарню, але з твердим наміром сказати всім, що я НІКОМУ НЕ ВІДДАМ СВОЄЇ ДИТИНИ!
Смішно згадувати: тоді за мною приїхала міліція та швидка з включеною сигналізацією, мигалками. Всі сусіди нашої рідні повибігали надвір... Неначе злочинця забирали.
В лікарні мене довго переконували, що саме буде краще для мене. Вночі в палату, де я була з іще однією вагітною, принесли крапельницю. Поставили. Сказали, що це необхідно для очищення організму. Пам’ятаю, як нам обом тоді вночі стало зле.
Наступного ранку я пішла до головного лікаря. Сказала про свої наміри, від яких відступати не збиралась.
Я була впевнена, що все БУДЕ ДОБРЕ, навіть, якщо мені доведеться в житті нелегко. Це дитя мало право на життя. І це право ніхто, крім Бога, не міг забрати.
Довго розмовляла з лікарем, а потім написала розписку... Що, мовляв, ні до кого претензій не маю (щоб убезпечити медиків від проблем, адже вони теж виконували чиїсь розпорядження). Лише тоді мене відпустили.
Лікар порадив пити свіжовидоєне молоко, відвар шипшини…Ну що він міг порадити? Адже тоді ніхто не знав, як лікувати цю злощасну радіацію…
Я знала, що лише я зможу допомогти синові
На початку вересня я народила свого довгоочікуваного хлопчика. Ми назвали його Артемом. Це було моє найбільше ЩАСТЯ!
Пологи пройшли добре. Але наступного дня у дитини почалися судоми і лікарі виставили діагноз: вроджена енцефалопатія. Це ураження тканин головного мозку, що виникає на тлі різних патологічних станів та захворювань внутрішніх органів. У результаті негативного впливу в нервовій тканині розвиваються дистрофічні процеси, відбувається загибель мозкових клітин. Причиною цього стає порушення кровопостачання головного мозку за типом ішемії, що приводить в свою чергу до нестачі поживних речовин і кисню — гіпоксії.
― Масажі, фізичні вправи, свіже повітря... За рік цей діагноз лікарі зняли, ― розповідає далі Марина Володимирівна. ― Минуло три роки. Лікарів почало непокоїти, що син нібито погано розмовляє. Я старалась розвивати його мову. Ми багато працювали. І тоді все наладилось. У три роки дитина гарно розмовляла, сама будувала речення. На той час я вже мала ще одного сина ― Романа. Тож хлопчики виховувались разом.
Нам наполегливо «радили» (просто примушували) віддати Артема в спеціалізований дитячий садок, щоб потім він пішов навчатися до спеціалізованої школи. Але, відвідавши той садочок, де перебували дітки з явними фізичними та розумовими вадами, я категорично заявила, що не віддам туди свого сина і зроблю все, аби дитина повноцінно розвивалась і не відчувала себе у чомусь обмеженою, щоб тягнулась до кращого.
Тож, залишивши роботу, я присвятила себе повністю розвиткові сина. Коли ж потрібно було йти до школи, я знову доклала усіх зусиль, щоб Артем відвідував колектив звичайної, а не спеціалізованої школи.
Коли я бачила, що навантаження у школі для нього великі, просила вчителів міняти методи навчання, домашні завдання ми старались виконувати в ігровій формі. Відвідували масаж, фізіотерапевтичні процедури, вживали різноманітні вітаміни та біодобавки для укріплення, розвитку та нормалізації судин, я застосовувала в підготовці всілякі розвиваючі моторику та мислення ігри...
Після закінчення школи постало питання здобуття вищої освіти. І тут на допомогу прийшов Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», де син і здобув спеціальність, яка була йому найбільш до душі ― документознавця. Згодом знайшов роботу і нині працює за своїм фахом.
Артем сьогодні веде здоровий спосіб життя, відвідує тренажерний зал, розвиваючи себе фізично, вдосконалює і свій духовний розвиток.
Я така щаслива, що навчила його знаходити шляхи і боротись за своє життя. А головне ― знати його ціну.
А ще ― рада, що зробила все можливе, аби мій син не лише отримав право на життя, а й став порядною, доброю, співчутливою, небайдужою людиною. Це дуже важливо, ― сказала насамкінець Марина Володимирівна.
Ось така історія. В ній могло бути зовсім інше, сумне, завершення, коли б тоді, 30 років тому, Марина Володимирівна просто підкорилась обставинам долі. За будь-яких інших обставин, аби вона просто опустила руки, не протистоявши різним життєвим перепонам, які постійно з’являлись на її шляху, то ніколи б не пробачила собі тієї слабкості. Вона не мала б сьогодні найкращого у світі друга, розумного і доброго помічника та порадника. Син, у свою чергу, вдячний матері не лише за відвойоване його життя, а й за щоденну титанічну працю задля його майбутнього.
Іноді в повноводній річці життя до берега може допливти саме той, хто наважиться пливти проти течії. Хто протистоятиме моральній байдужості та цинізму, хто насмілиться зробити хоча б невеликий виклик долі…
Польський письменник Бруно Ясенський (Віктор Зисман) сказав фразу, яка стала епіграфом до його роману «Змова байдужих» і впродовж багатьох років є відомим афоризмом, що змушує усіх задуматись над його змістом: «Не бійся ворогів ― у гіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів ― у гіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих ― вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада та вбивство».
Як було б добре, аби ми всі були небайдужими і до чужого горя, і до чужих радощів людьми. Скільки б тепла могли дарувати один одному...
Тож, не будьмо байдужими!
Лариса БАЧИНСЬКА.