9 жовтня 90 років відзначає найстарший чоловік села Лозуватка — Іван Васильович Гегельський. Зі спогадів Івана Васильовича: «Пам’ятаю першого свого вчителя Софрона Васильовича, який прищеплявав нам, босоногим хлопцям, любов до навчання, а в класі нас було на той час 42 учні. Закінчив я 4 класи Лозуватської школи і пам’ятаю тільки важкі часи довоєнного та післявоєнного лихоліття. В 30-х роках в селі був сильний голод. Всіх дорослих звозили на збирання зернових культур, а дітей, що були залишені без догляду, звозили на вул. Радянську, 1, де їм варила бовтанку баба Романиха. Дітей там гляділи, до того часу поки батьків не привозили з поля. Ми були раді, коли мама приносила в глекові бовтанку та шматочок хліба. Коли мені було 10 років, пам’ятаю у старому панському саду, де зараз знаходиться Лозуватський дендропарк, всім колгоспом отримували державний акт на вічне користування землею (1935 рік). Пам’ятаю, як до колгоспу з домашніх господарств звозили реманент, худобу, коней для спільного обробітку землі в колгоспі. І мій батько віддав коня та реманент. Батько мене навчав будівельній справі. Сам був муляром. На той час, ще до війни, почали будувати сільський будинок культури, який добудовували в післявоєнний час. В селі було три вітряних млини та триповерховий цегляний млин, з якого возили високоякісне борошно до Польщі та Франції. До млина завозили зерно одноконками. І коли з зерна мололи свіже борошно, то в будинках пахло смачним буханцем. До млина планувалось будівництво залізної дороги зі станції Васильків для відвантаження борошна, та дорога не була збудована. В селі була церква, на місці якої зараз знаходиться сільська рада, — по вікна з цегли, а решта — дерев’яна, з центральним куполом та чотирма банями. Згодом з церкви зробили зерносховище. Після того її розібрали та з дерев’яних деталей виготовляли вікна і двері на сільський будинок культури. 15 травня 1943 року мене з односельчанами забрали в Німеччину, де ми тяжко працювали на цегельному заводі. Постійно недоїдали, їли брукву, шпинат. 14 квітня 1945 року англо-американські війська звільнили нас з полону. Йшли ми пішки на свою рідну Україну. Перейшли р. Ельбу, потрапили в запасний полк наших військ і разом з ними йшли через Польщу і частину Білорусії. Одягнені були в цивільні форми, видали лише пілотки. Дійшли до Руської Поляни Тульської області. Було так холодно, що люди постійно хворіли. З убитих нам привезли залатані гімнастерки, всі в крові. Як ми не старались їх відпрасувати, сліди крові залишались. Декому пощастило — їм дали кожушки. 1946 року я прибув в рідне село Лозуватка. Після війни пішов працювати в колгосп. Складали скирти, вручну косили зернові культури. Потім довгий час працював молотобійцем в кузні зі Максимом Скрипником, Спиридоном Гегельським та Василем Панасієм. Але весь час мене вабила робота столяра. І я пішов навчатись до Івана Музики, який на той час в селі Лозуватка був одним із найкращих столярів. Столярний цех знаходився на місці теперішнього автогаража. Понад 30 років я працював столяром-будівельником. За ввесь час роботи ми побудували дуже багато, а саме: Лозуватську лікарню, контору, будинок культури, тракторний стан, будинок механізатора, приміщення ферм, піонерський табір, будували в селі будинки, також мости і альтанки в дендропарку...».
Згадувати Івану Гегельському є ще багато про що, але важливо те, що з ким він жив і працював — це були віддані люди своїй громаді і родині, які не жаліли ні дня, ні ночі, незважаючи на всі життєві труднощі. І хочеться побажати людям, які живуть в нашому селі і в Україні, дожити до кращого життя, щоб наші нащадки жили щасливо і в мирі.
Станіслав ЛОЗОВАН
(фото з архіву)
10 жовтня 2015, 12:00