Збираючись у липневу відпустку з пречудовим «валізним» настроєм, якось звернула увагу на купу списаних паперів, що використовувалися у моїй нелегкій журналістській діяльності. Ненароком заглибилася у давні думки на різні актуальні теми впродовж останніх трьох років.
У чому тільки не довелося покопирсатися, аби віднайти правильний напрямок у висвітленні державно-суспільних процесів, котрі безпосередньо стосуються життя кожного пересічного громадянина провінційного краю. Обрані після Революції Гідності орієнтири вимагали серйозних дій, аби реалізувати вимоги прогресивної частини суспільства, перезавантажити спільну систему цінностей, використати новітнє законодавство з користю для громади та попрощатись нарешті зі старими стереотипами й застійним мисленням. Та далеко не всі законодавчі ініціативи останніх років в Україні стали зрозумілими пересічному люду, тож і потребують постійних детальних роз’яснень. Саме цю задачу і беруть на себе журналісти: прослідковувати мету і кінцевий результат того чи іншого процесу реформування різних сфер. А здебільшого й оперативно та вчасно передбачати всі наслідки, вигоди та конкретні цілі.
Мої глибокі роздуми обірвав телефонний дзвінок. Давній товариш зі Спілки письменників України запросив на чашечку запашної кави й заодно обговорити декілька останніх подій на Шполянщині та в Україні.
— Що ж наслідки децентралізації таки бачимо неозброєним оком, — каже мій співбесідник. — Шпола помітно вбирається в сучасні шати… Киплять будівельні роботи, яскравіє квітами… Нова команда в новоствореній об’єднаній територіальній громаді прагне швидко і якісно вирішувати задавнені проблеми. Це — визнаний факт.
— Та зусиль довелося докласти немало, щоб рішення про новий формат життя і господарювання приймалися не лише управлінцями. Щоб вибір став свідомим передусім з боку самих шполян. Ті, хто звик жити за устоєними схемами й отримувати для себе особисто корисливі дивіденди, звичайно ж, противляться змінам. Сіють зневіру, нав’язують ностальгію за «щасливою совдепією», намагаються захищати «совковий» менталітет заради збереження особистого впливу на хід подій. Та час минає, і вже, як раніше, владне крісло не допомагає маніпулювати людьми. Навіть, якщо маєш великі гроші. Уже потрібний інший чинник, інший інструмент. Та й на власне поняття «влада» вже дивимось, міркуючи новими категоріями.
— Щоб крутити багатіями, як циган сонцем? — сміється мій товариш, смакуючи кавою. — Одначе, сердяться на тебе за використання влучних алегорій на шпальтах газети!
— Погано, що в моїх алегоріях дехто не бачить істини. Час — дядько невблаганний, і якщо ти хочеш бути направляючим в сучасному плині, то маєш не відставати від його метаморфоз, розуміти, що його диктат безжальний. Загальне прозріння у сільських людей йде швидкими темпами: вони знають свої права, хочуть жити в правовій державі, позбутися ганебного життя «за понятіями», страху, шантажу, поневолення. Тож і не дивно, коли вони повстають проти свавілля, гніту та неправди, вимагають забезпечення своїх прав. Час диктує, що з людьми треба рахуватися, інакше — гірше самому буде. Якщо якийсь латифундист задумав орендувати землю і провадити там свою діяльність, то має передусім догодити громаді: запропонувати вигідну орендну плату, соціальне партнерство, участь у вирішенні всіх нагальних соціальних проблем, оновленні інфраструктури. При цьому вести себе як рівноправний член цієї територіальної громади, а не як «володар світу цього» або «щоб усі боялись». Там, де представники бізнесу впроваджують такий формат співпраці, і невдоволення немає. І таких прикладів на Шполянщині є багато, що й радує.
— Виходить, що вплив четвертої влади досить значний, адже з твоїми аргументами погодилися близько 80% шполян, які брали участь у виборах до Шполянської ОТГ. Повести за собою таку кількість людей ніякі гроші не в силі. Тут щось інше. Напевне таки вдало підібрані алегорії, — знову сміється пан письменник. — Використовувати зрозумілі порівняння завжди цікавіше, розважити читача такою подачею фактів — ознака притаманних здібностей і майстерності. А чи всі твої колеги-журналісти поділяють твоє світобачення? Адже ваш брат-журналіст теж має різні думки, бачення і вони теж впливають на суспільну свідомість.
— То ж ми творці. І наша творча уява ширяє в абсолютно вільному інформаційному просторі. Ніхто нікому не заважає. Ну, майже не заважає. А читач сам обирає те, що ближче до душі, що спонукає задуматися та надихає на віру в себе і в майбутнє. Очевидно, що мій творчий продукт користується попитом, формує суспільну думку. Тому й рівень підтримки досить високий. Прикро, що деякі колеги вперто не сприймають українські реформи, прагнуть залишатися в обридлому постгеноцидному вакуумі неспроможності і панування «залізної руки зверху», запопадливості перед «начальством». Бо як же може ставитися до декомунізації той, хто застав ще комуністів, непогано себе почував при «регіоналах»? Гнучкість поглядів при заскорузлості ментальності дозволяє декому обслуговувати владу упродовж останніх років так 30. Тож випади з боку таких «правдолюбців» на мою адресу не що інше, як відсутність журналістської етики, недобросовісна конкуренція в інформаційному просторі, можливо й замовлення.
Я сприймаю такі публікації спокійно. Це значить, що зміни неминучі. Час бере своє, а переливання крові завше супроводжується спочатку загальним погіршенням стану організму, а потім настає швидке одужання й оновлення життєвих сил. І потім, напевне, я попереду, якщо в спину злословлять?!
З таким філософським настроєм і поїхала у відпустку, але у валізу поклала ще й улюблений збірник Ліни Костенко. В її прозовому творі «Записки українського самашедшого» є відповіді на багато життєвих питань. «У нас на кожну проблему можна лягти і заснути. Прокинутися через сто років — а вона все та ж. Йдемо по колу, як сумирні конячки в Топчак історії, б'ючи в тій самій ступі те ж масло. Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас волове терпіння»… Що ж! «Взагалі мені здається, все наше життя — це очікування гіршого і надія на краще». Геніально, чи не так?
Наталія СТОРЧАК