Тетяна Ситник із села Скотареве пройшла через втрати, виснажливу працю і випробування війною, але не зупинилася. Коли життя змушувало починати з нуля, вона вперто шукала справу, яка допоможе втриматися - і знайшла її у творчості.
Журналісти Шполяночки поспілкувалися з майстринею та дізналися, як звичайне захоплення стало для неї опорою і справою, що допомагає жити далі.
Дитинство Тетяни минало в частих переїздах - родина часто змінювала місце проживання, тож навчатися доводилося у різних школах. Згодом вона здобула швейну професію, однак швидко зрозуміла: робота на фабриці - не її шлях.
«Після школи я навчалася спочатку у Звенигородці, після того три роки навчалася у Васильківській бурсі, де здобула спеціальність швеї-оператора швацького устаткування четвертого розряду. За професією працювала лише пів року. Шити люблю, але на фабриці одразу відчула, що там працювати не буду», - розповідає вона.
У пошуках кращого життя жінка їздила на заробітки до Польщі. Після повернення вийшла заміж у Києві, народила сина. Та сімейне життя не склалося: у 2015 році вона розлучилася і залишилася з дитиною.
Повернувшись додому, Тетяна бралася за будь-яку роботу.
«Я працювала дуже важко: у мене була сотня кролів, заготовка сіна, я їздила працювати на поля… Це була дуже тяжка фізична праця», - згадує вона.
Найбільшим випробуванням стала війна. Двоє її братів нині захищають Україну - один на Сумському напрямку, інший на Донецькому. Ще один брат також воював, був важко поранений, довго проходив реабілітацію, але згодом помер.
Попри втрату, Тетяна знаходить у собі сили рухатися далі.
Ще одним ударом стали проблеми зі здоров’ям: через хворобу хребта вона майже пів року не могла ходити.
«У мене був дуже нестерпний біль, я пила знеболюючі пачками, лікувалася у невропатологів, але марно - мені не ставало краще. У 2024 році завдяки лікарці з Черкас, яка поставила мене на ноги за два місяці, попри мій хронічний діагноз, який можна лише підтримувати терапією, щоб не допустити погіршення стану, стан вдалося стабілізувати. Я спочатку, як захворіла, навіть педаль на швейній машинці не могла натискати, взяла спиці і почала в’язати, але зрозуміла, що це не моє», — каже вона.
Спиці їй не припали до душі. Згодом Тетяна спробувала в’язати гачком - і саме це заняття її захопило.
Під час відключень світла, коли працювати на швейній машинці стало складно, вона серйозно взялася за це заняття - і вже не відпустила його.
«Я пробувала в’язати все: серветки, на стільці накидки, різні вироби - підвазонники, чохли. Хоч і не виходило - розпускала і починала заново. Я вперта - просто не полишала. Потім почала робити косметички, мені сподобалося, і так усе й почалося. З кожним разом бралася за складніші вироби», - говорить Тетяна.
З часом це захоплення переросло у справу, яка приносить не лише дохід, а й внутрішній спокій. Особливе місце у її роботі зайняли в’язані іграшки.
Першу іграшку вона створювала майже без підказок - шукала приклади в інтернеті, малювала схеми, експериментувала.
«Спочатку було дуже важко: бувало, що петлі губила, потім знову розпускала. Перший зайчик був, якщо чесно, не дуже. Найважче - зробити мордочку, щоб вона виглядала гарно. Але я робила знову і знову - і все вийшло», - згадує майстриня.
Сьогодні кожен виріб - це кропітка робота: спочатку створюються дрібні деталі - лапки, вушка, хвостик, потім формується тулуб, наповнюється холофайбером, зшивається і доводиться до завершеного вигляду. Особливу увагу вона приділяє безпеці - очі кріпить так, щоб їх неможливо було витягнути: фіксує клеєм-пістолетом.
«Я закупила багато різних гачків і ниток. У мене три бокси по 47 кілограмів пряжі, і коли є нагода завітати до магазину для рукоділля, я майже ніколи не виходжу без покупок», - розповідає вона.
Попри власні труднощі, Тетяна знаходить час допомагати іншим. Взимку, за проханням знайомої волонтерки з Черкас, вона зв’язала 60 брелоків для військових.
«Це була дуже тонка і щільна пряжа та маленький гачок. У мене на пальці постійно були мозолі, іноді навіть не могла в’язати. Там дрібні деталі, дуже щільна в’язка. Але воно того варте», - каже вона.
Це була її подяка за підтримку, яку отримала сама - знайома волонтерка допомогла їй і передала дорогі ліки на кілька місяців.
«Я нічого не взяла - просто передала брелоки і попросила віддати хлопцям і сказала: «Хай повертаються живими», - розповідає Тетяна.
Для неї це більше, ніж просто заняття - це спосіб триматися.
«Це і хобі, і задоволення. Воно настільки заспокоює, що іноді навіть не помічаю часу», - зізнається вона.
Попри захоплення в’язанням, Тетяна не відмовляється і від шиття. Вона створює сумки та рюкзаки з джинсової тканини, даючи речам друге життя.
«Люди викидають джинси, а з них можна зробити класні речі. Я шила - і люди були дуже задоволені», - каже вона.
У майбутньому жінка мріє розвивати свою справу масштабніше, але розуміє: самотужки це зробити складно.
«Для цього потрібні додаткові руки. Самій - це більше як хобі. А якщо розширюватися, то потрібна команда і підтримка», - пояснює Тетяна.
Вона також знає, що її вироби можуть мати попит і за кордоном.
«Мені казали, що в Польщі ручна робота дуже цінується, можна було б передавати туди. Але поки що це лише в планах», - говорить вона.
Поки що головне бажання - просте і зрозуміле кожному українцю.
«Хочеться, щоб закінчилася війна. Тоді вже можна буде щось планувати і розвивати», - каже Тетяна.