Завдяки небайдужим людям хлопчик-аутист із Звенигородщини отримав шанс на повноцінне життя

Вони живуть у власному світі — так говорять про дітей з аутизмом. За кордо­ном їх вважають звичайни­ми дітьми і всіляко розви­вають їхні таланти, але в Україні аутистів називають «інвалідами». За даними МОЗ, в Україні офіційно проживає понад три сотні людей з ау­тизмом Серед них і 8-річний черкащанин Сашко. Діагноз дитині поставили рік тому. Та мати хлопчика вірить, що з сина виросте повноцінна людина. Щоб так трапилося, жінка кардинально змінила своє життя та навіть зва­жилася на переїзд із села до столиці. «Все — заради сина», — каже вона. Появою надії у житті її сина завдячує небайдужим благодійникам.

«Ми чули від нього перші слова,а потім як відрізало»

Сашко — найкраща дитина в світі для його 27-річної матусі Людмили Колісник та найулюбленіший онучок для бабусі Наталії Петрівни. Сашка бабуся називає звичайним хлопчиком, та коли починає розповідати про малого, на її очі мимохіть навер­таються сльози.

— Жодних ознак аутизму ми не помічали. Нам здавалося, що він уже й говорити починав, чули від нього перші слова. А потім як відрізало. Це було дуже раптово, — пригадує бабуся хлопчика.

Коли побачили, що з Саш­ком щось неладне, кинулися до лікарні. Дитину обстежува­ли, лікували, направляли до логопеда і тривалий час слово «аутизм» у розмові з медика­ми навіть не звучало. Тож рідні мали надію, що з їхньою кро­винкою все гаразд і чекали, що Сашко ось-ось таки заговорить. Але з кожним днем у серце матері хлопчика закрадалося все більше тривоги. Про те, що її син – аутист, Людмила здогада­лася ще задовго до остаточного вердикту лікарів.

— Спершу йому ставили діагноз затримка мовного роз­витку. Але я сама почала чита­ти різну інформацію та статті і вже в думках готувала себе до того, що це щось значно гірше, — пригадує жінка. — Остаточно діагноз поставили торік. Сашкові тоді було сім років.

Людмила й досі не знає, чому саме її сина спіткав цей син­дром. Та попри те, що Сашко відрізняється від більшості дітей, мати прийняла чітке рішення — не опускати рук, адже її дитина нічим не гірша за інших.

«Це тягар, здайте його в інтернат»

— У мене часто запитують, чи син для мене не тягар? А одного разу мені навіть ра­дили здати його в інтернат, — пригадує Людмила. — Я завж­ди відповідаю, що дитина не може бути тягарем. Бо ж хоч він і не говорить, але завжди мене розуміє. І якщо нам Бог дав та­кий хрест, то ми повинні нести його разом.

Люда вкотре говорить, що не вважає свого сина інвалідом, а за приклад наводить амери­канську статистику:

— Там кожна вісімдесят восьма дитина народжується аутистом, і в Америці це не вважається інвалідністю. На­впаки — для таких людей там все пристосовано. Та, на жаль, в Україні такого немає.

Це зараз Людмила так спокійно оперує іноземною стати­стикою та ділиться своїми дум­ками, а не так давно навіть гадки не мала, що робити та як жити далі. До того ж із сином вона ли­шилася наодинці — чоловік не витримав життя поруч з такою дитиною і покинув родину.

Люда була у відчаї, бо ж хотіла, щоб її син навчався та пристосовувався до життя. Але ні сільська школа, ні навіть навчальні заклади Черкас не могли дати повноцінні знання дитині-аутисту.

— Якби в нашій країні була хоч одна державна школа для аутистів, то я гарантую, відбою від дітей там би точно не було, — переконана мама хлопчика.

Та поки таких шкіл немає, батьки шукають для своїх дітей приватні спеціалізовані навчальні заклади. Люда теж та­кий знайшла, щоправда аж Києві (родина ж проживає у селі Кня­жа, що на Звенигородщині). А поспілкувавшись з директором школи, зрозуміла — її сину тут буде комфортно і він зможе вчи­тися.

Проте всі позитивні емоції зникли, коли жінка довідалася про вартість навчання у цій спеціалізованій школі. В рік необхідно було сплатити 42 тисячі гривень. Та де ж взяти такі гроші звичайній сільській родині?

— Цілий тиждень після по­вернення зі столиці я не встава­ла з ліжка і чорніла, як земля, бо розуміла, що ця школа — це шанс на нормальне подальше життя мого сина. Але де було брати такі гроші?! Моя тітка порадила сходити до керівника місцевого товариства, розповісти йому про свою біду та попросити грошей на школу. Я довго зважувалася на такий крок, — згадує Людми­ла.

«Найстрашніше те,що в Українідітям-аутистам майжене приділяється увага»

Та поки Люда зважувала­ся йти чи не йти, директор місцевого товариства ТОВ «Агропроект-Княжа» (складо­ва LNZ Group) Михайло Богач сам думав, як допомогти цій родині. І паралельно шукав для Людиного сина навчальний за­клад. Жінка тоді цього ще навіть й не знала.

— Це одинока мати, тому зрозуміло, що самій їй дуже важко виховувати дитину та ще й особливу. Життєва ситуація цієї родини неординарна. Але найстрашніше те, що в Україні дітям-аутистам майже не приділяється увага. Єдиний шанс для хлопчика — це приватна школа у Києві, де дітей і навчають, і виховують. Головне, щоб у роз­витку Сашка спостерігалася по­зитивна динаміка. Ми ж зі свого боку оплачуватимемо навчання та намагатимемося всіляко до­помагати родині, — зазначає пан Михайло.

Така поміч стала рятівною для Людмили та її сина, який ось уже кілька місяців навчається в приватній столичній школі, серед таких самих діток, як і він. Що­ранку Людмила, яка також пере­бралася до Києва, відводить сина до школи і радіє, що бачить у ньому зміни.

— З такими дітьми пра­цюють спеціалізовані вчителі. Їх там навчають пристосовуватися до життя, — розповідає Люда і додає, що вже запримітила у сина потяг до комп’ютерної техніки. — Мені б хотілося, щоб він і надалі вивчав цю спра­ву. Я ось, наприклад, знаю, що вісімдесят відсотків творців «Майкрософту» — аутисти. Але цього шансу у нас би не було, якби не наші благодійники.

Поки ж малий у Києві, бабусі Наталії Петрівні про внука нага­дують його іграшки, які ніби під лінійку розставлені на полицях.

— Це він сам так рівненько їх порозставляв, коли був вдома, — говорить бабуся.

Тепер бабуся чекає канікул, адже донька із внуком мають приїхати до рідного села. Разом зустрічатимуть новорічні свята.

— Дякувати Богу, світ не без добрих людей і тепер мій онук може навчатися та повноцінно розвиватися, — каже Наталія Петрівна. — Завдяки нашим бла- годійникам, ми маємо надію, що наш Сашко матиме таке саме повноцінне життя, як і інші діти.

Ганна Швець