З ІСТОРІЇ ШПОЛЯНЩИНИ
Ми не можемо вирвати жодної сторінки з пережитого. Пам'ять-скарбниця надійно зберігає їх. Повертаюсь подумки в шполянську пору своєї молодості. Зринають мов в кінострічці кадри, фрагменти: один, другий, третій...
...Царевий ставок несе вдаль літні хвилі, де тягнуться нині вулиці Грушевського та Корольова. Ми з братом пливемо й пливемо в напрямку Мар’янівки, а дружини, йдучи берегом, несуть одяг. Де була колись заправка — теж став. На жданівських полях — озера, з іншого боку — мар’янівські. Для сучасників це незвична картина. Як написав поет: Шпола на семи горбах.
Постають в пам’яті ще раніші часи. Центр міста: хатинки, немає ще ніде асфальту, навіть бруківки немає, одні дощані тротуари. А районний Будинок культури такий, як нині. Поліклініка розміщувалася у будівлі, де згодом була прокуратура, музей, податкова, а сьогодні — тут продають ковбасу та оселедці. У сучасній податковій функціонував райвиконком, а в РАГСі — районна народна освіта, на місці автопарку — МТС. Райком партії знаходився по вулиці Садовій (Таранця), на місці швейної фабрики діяв райпромкомбінат.
Йде центром міста моряк коренастий, широкоплечий, на грудях — блакитна зебра тільняшки, штани-кльош внизу «парасолькою» діаметром 36 см. Цей старшина недавно служив на крейсері «Ворошилов». Виструнчившись на палубі крейсера, він стояв в строю, який обходив Сталін з начальством — невисоким був, про що говорив, не було чути. Потім сфотографувались, десь є, напевне, світлина. Сім років служби на флоті — окрема сторінка життя, війни і повоєнного часу...
Ішов моряк містом, роздивлявся. Шполяни жили напруженими буднями. Мене, молодого, здавалось, чекає нескінченне майбутнє, полонили надії, що охоче приймуть у трудову сім’ю. Сподівання полонили уяву як у Шполі мене ждуть одні успіхи і перемоги. Хіба я міг тоді уявити, що заготовила для мене доля? Моє серце було поки що там, де мій дім — біля Проскурова, в невеликому селі (в 1954 році Проскурів перейменовано на місто Хмельницький). Там я виріс, перестраждав війну, Південний Буг, багатий на рибу, з чайками в очеретах. Чайок, за переказами, привезли татари, які своїм криком повідомляли, де переховується козак. Вкриті високою травою луки, де малим випасав корів. Мене «тягнула» до себе оця мала батьківщина, мій рідний край...
Ті дні початків шполянського життя вже на відстані 65 років. Доля нерідко так тасує майбутність, немов колоду карт, і коли пощастить, потрапляємо на своє місце. Мені ж пощастило — я відразу ж почав успішно підніматися сходинками як організатор, керівник на все відповідальніших ділянках. Мені тоді виповнилося 25 років, життя здавалося безкінечним майбутнім, хоча зараз, в свої 89, воно сприймається коротким минулим.
Приїхав до брата Степана сповненим надій. Вони супроводжують нас усе життя, навіть в хвилини смерті. А мене, молодого, вишколеного війною і морем, мрії окриляли, хотілося виразити себе «по вінця» в радощах праці.
Подорожував містом, шукаючи роботи. Проминув залізничний переїзд, поспішав до цукрового заводу, куди порадили звернутися. Не лякали можливі труднощі. Вже встиг переконатись, що життя — це постійне подолання перешкод. Але був певен, що фортуна хоча раз посміхнеться мені. І я навіть у найприємнішому сні не міг уявити, що через роки, очолюваний мною дружній колектив асфальтуватиме міські вулиці і спершу — головну. І не лише міські, а й усього району, а ще пізніше — об’їзну. Відсутність досвіду дозволяє молодості звершувати те, що старість вважає неможливим. Тоді я й гадки не мав, що через десяток років, коли себе зарекомендую здатним виводити в передовики відстаючих, мені скажуть: «Приймай комбінат комунального господарства». І ми разом із 120-ма працівниками досягатимемо перших місць в обласних змаганнях. Буде прокладено перший водогін, збудовано готель, лазню, адміністративний будинок, де нині функціонують райдержадміністрація та ра-йонна рада, здамо в «зоопарк» коней і вивозитимемо відходи не діжками, а придбаємо понад 20 автомобілів для своїх потреб, впорядкуємо перше сміттєзвалище, дві спецмашини «митимуть» центр Шполи. А троянди (повна вантажівка), привезені із Кубані, прикрасять квітники...
Незабутнім є спорудження олімпійського стадіону на 10 тисяч місць. Забираючи землю на його чашу, ми поглибили на один метр Красний ставок, де й сьогодні рибалки ловлять рибу. І ми всім миром, толокою спорудили стадіон, і на ньому був проведений чемпіонат України з футболу. Ми перемагали команди з великих міст, приймали гравців із Луганська, Донецька, Вінниці, Криму, Харкова, Миколаєва і навіть перший гол наш нападник заб’є у ворота київського «Динамо», засмутивши Лобановського. А грав у нашій команді під восьмим номером майбутній Голова Верховної Ради Олександр Ткаченко...
У свої 89 я кажу собі: не жалкуй, що все минулось, усміхнись, згадуючи усе, що було... Тоді я наказував собі: «Не втрачай жодної хвилини. Стрибай зі скелі і в польоті нарощуй крила. Намагайся досягнути неможливого і тоді те, що робиш, буде досконалим». І сьогодні у мене обмаль вільного часу. Свою міні-свиноферму, де утримується понад 10 голів, треба ретельно доглянути, та ще більше десятка індиків. І громадську діяльність досі не полишаю. Живу недаремно, бо в неробстві, багатстві, втіхах як на загущеній землі виростає бур’ян-пустоцвіт.
Зараз живу мрією розповісти, як з 50-х до 90-х років розбудовувалася Шполянщина, і що до неї додали очолювані мною трудові колективи.
...П’ятдесят років тому навесні під час суботнику на території райавтодору була посаджена яблунька. Вона прийнялася, розрослася її крона і однієї весни рясно зацвіла, донині вона плодоносить.
Пригадую: я у флотській формі — костюма ще не було за що купити, мов ота яблунька хотів прижитись на Шполянщині — на новому «крейсері» мого життя). Вона дала мені в щедрості все, щоб я зміг здійснити те, що вдалося за 65 років. Моє життя — мов на долоні — книга, з якої не вирвеш жодної сторінки...
Володимир ЗДАНЕВИЧ, ветеран війни і праці, Почесний громадянин Шполи, Почесний шляховик України, заслужений будівельник України.