У житті захисника зі Шполи Євгенія Лісовцова було багато болю і втрат. Та попри все пережите, він залишився світлою людиною - щирою, доброю, вірною своїм людям і здатною любити по-справжньому. Для дружини Любові він був найбільшою опорою, для доньки - татом, який так і не встиг узяти її на руки, а для побратимів - людиною, на яку завжди можна було покластися.
Дружина загиблого захисника Любов Лісовцова розповіла журналістам Шполяночки про життя Євгенія, їхню історію кохання, останні розмови та пам’ять, яка залишиться назавжди.
«Женя народився 6 травня 2002 року в селі Водяне. Коли йому було чотири роки, він разом із батьками переїхав до Шполи, де й пройшли його дитинство та юність. Він був дуже щирою, доброю і світлою людиною. Попри всі труднощі, які випали на його долю, він не озлобився на життя, а навпаки - дуже цінував рідних, близьких і людське тепло», - розповідає Любов.
Та життя рано змусило його подорослішати.
«У 17 років він пережив страшну втрату - залишився без батьків. Це дуже рано зробило його дорослим. Йому довелося швидко навчитися бути сильним і самостійним. Але навіть після цього він залишався людиною з великим серцем - завжди готовий допомогти, підтримати, бути поруч», - каже дружина.
Навчався Євгеній у Шполянській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті. Саме там минула значна частина його юності.
«Його поважали друзі, любили близькі, тому що він був справжнім. Без масок, без брехні. Він був людиною слова, людиною честі», - додає Любов.
Ще змалку Женя звик до важкої праці.
«Після втрати батьків він рано зрозумів, що в житті потрібно покладатися насамперед на себе. Ще зовсім молодим старався десь підробити - їздив на будівництва, працював у лісі, брався за будь-яку роботу, аби заробити собі на життя. Він ніколи не боявся важкої праці та завжди старався всього досягати сам», - згадує вона.
Попри труднощі, він мріяв про просте людське щастя.
«Для нього найважливішими були любов, підтримка та відчуття дому. Він дуже хотів мати сім’ю, власний дім, дітей і мирне життя поруч із близькими людьми», - говорить Любов.
Їхня історія почалася випадково - завдяки спільній знайомій.
«Ми познайомилися завдяки моїй подрузі. Одного разу Женя разом зі своїм другом приїхав до неї, і саме там ми вперше побачилися. Тоді я ще не знала, наскільки важливою людиною він стане в моєму житті», - згадує жінка.
Вже з перших розмов Євгеній справив на неї особливе враження.
«У ньому не було фальші чи награності - він був справжнім. Найбільше мене зачепили його простота, турбота та те тепло, яке я відчувала поруч із ним», - каже Любов.
У стосунках Євгеній був турботливим і уважним.
«Він не був людиною гучних слів, але завжди показував свої почуття вчинками. Завжди старався допомогти, підтримати, бути поруч у важкі моменти. Поруч із ним я почувалася коханою та захищеною», - говорить вона.
Згодом Женя став частиною її родини.
«Я сама родом із Кримок, і з часом Женя почав жити разом зі мною в моєму домі. Моя родина дуже тепло його прийняла - як рідного. Для моїх близьких він став не просто хлопцем чи гостем, а справжнім членом сім’ї: онуком, сином, братом», - розповідає Любов.
У побуті він був простим і невибагливим.
«Не боявся жодної роботи, завжди старався щось зробити, допомогти. Для нього важливо було, щоб близьким людям було добре», - каже дружина.
Серед друзів його теж дуже поважали.
«Він був вірним другом, людиною слова. Якщо обіцяв - завжди виконував. Його цінували за щирість, доброту та готовність прийти на допомогу в будь-який момент. Він був саме тією людиною, на яку можна було покластися», - додає вона.
У 2020 році Євгеній підписав контракт та почав службу у складі 72-ї окремої механізованої бригади, свідомо обравши військовий шлях.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, він не залишився осторонь і пішов добровольцем, бо вважав це своїм обов’язком», - говорить Любов.
Згодом Євгеній повернувся на фронт і продовжив службу у 27-й артилерійській бригаді, а потім - у 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу.
Після початку великої війни їхнє життя змінилося назавжди.
«Замість звичайного спокійного життя з планами на майбутнє з’явилися постійні тривоги, очікування і страх за нього. Ми почали жити від звістки до звістки, від коротких повідомлень до рідкісних зустрічей», - згадує вона.
Та навіть у цих умовах вони трималися за любов і віру в майбутнє.
«Кожна зустріч була дуже цінною. Коли в нього з’являлася хоч найменша можливість побути разом, навіть на один день, я одразу їхала до нього. І не мало жодного значення, скільки кілометрів потрібно було подолати - це завжди було сильніше за втому і дорогу», - каже Любов.
Саме під час однієї з таких зустрічей вони дізналися, що стануть батьками.
«Я поїхала до Жені у Врадіївку, що на Миколаївщині, і саме там ми дізналися, що я вагітна. Женя був дуже щасливий, адже ми планували нашу дитину. Його першими словами були: “Я буду найкращим татом”», - зі сльозами згадує жінка.
Любов дуже хотіла сина, але Євгеній був упевнений - у них буде донька.
«Він ще тоді, навіть не знаючи, хто буде, постійно говорив, що в нас буде дівчинка. Так і сталося. Саме він дав нашій донечці ім’я - Емілія», - каже вона.
Найтяжче зараз згадувати їхню останню мирну зустріч.
«Він повертався з відпустки, а я стояла поруч і просила його не їхати. Наче щось усередині вже тоді відчувало, що може статися щось страшне. Я тримала його за руку і не хотіла відпускати, але він усе ж поїхав, пообіцявши обов’язково повернутися», - розповідає Любов.
Тоді вона вже носила під серцем їхню дитину.
«Він говорив, що саме заради цього маленького життя всередині мене він тримається і обов’язково повернеться додому. Ці слова залишилися зі мною назавжди», - додає вона.
Про службу Євгеній говорив мало.
«Женя не дуже багато розповідав про війну. Він намагався мене берегти і не навантажувати важкими деталями. Найчастіше казав, що все нормально і що він справляється. Але я відчувала, що всередині йому було непросто», - каже дружина.
Найбільше він хвилювався не за себе.
«Він більше переживав за мене і за дитину. Завжди питав, як я, чи все добре, і просив берегти себе. Він тримав усе в собі та старався бути сильним навіть тоді, коли йому було важко», - говорить Любов.
Євгеній Лісовцов був солдатом гранатометного відділення гранатометного взводу механізованого батальйону. Загинув 2 січня 2025 року в районі населеного пункту Лозова Ізюмського району Харківської області.
«Женя загинув під час масованого артилерійського обстрілу. У той момент їхні позиції дуже сильно накривало вогнем. Він не встиг сховатися в бліндажі та отримав численні осколкові поранення в спину, несумісні з життям», - зі сльозами каже дружина.
Особливо боляче їй згадувати останні хвилини перед трагедією.
«Ще за кілька хвилин до того ми листувалися, і він писав, що в нього все добре. А потім його не стало», - говорить вона.
24 березня 2025 року народилася їхня донька Емілія.
«Донечка дуже схожа на Женю. У ній я бачу його риси - погляд, міміку, навіть деякі рухи. Іноді здається, ніби він поруч через неї», - каже Любов.
У маленькій Емілії вона щодня бачить продовження свого чоловіка.
«Коли я дивлюся на неї, мені здається, що Женя продовжує жити в ній», - додає жінка.
Зараз вона зберігає все, що пов’язане з чоловіком.
«У мене є всі його фото, відео, голосові повідомлення - усе, що залишилося від нього живим і справжнім. Я також бережу його нагороди, форму, речі, які він мав при собі», - говорить Любов.
Вона хоче, щоб донечка знала свого батька через пам’ять про нього.
«Я обов’язково розповім їй, яким він був - добрим, щирим і дуже люблячим. Що він чекав на неї ще до її народження і дуже її хотів. Що її тато був сміливим і сильним, став на захист своєї країни і людей не через примус, а свідомо», - каже вона.
Після втрати чоловіка життя змінилося назавжди.
«Біль не зник і не стає меншим, але я навчилася жити поруч із ним. Допомагає триматися те, що я маю його частинку - нашу дитину. Вона потребує мене, і це змушує вставати, діяти, рухатися вперед, навіть коли всередині важко», - ділиться Любов.
У найтяжчі моменти її підтримували побратими Євгенія, рідні та його хресна мама.
«Саме ці люди стали моєю опорою в найтемніший період, коли дуже важко було навіть просто дихати і приймати реальність», - говорить вона.
Сьогодні її найбільша мрія - мирне майбутнє для донечки.
«Я найбільше мрію про спокій і мир - щоб у моєї донечки було щасливе дитинство без війни, страху і втрат», - каже Любов.
І додає головне:
«Я хочу, щоб люди знали, що Женя був не просто військовим чи ім’ям у списках. Він був живою, справжньою людиною з великим серцем. Він дуже любив життя, свою сім’ю і свою країну».