Метеорний потік Персеїди і нейлонова сорочка
Нарешті вечірня свіжість здолала спеку, а телевізійні новини повідомили, що цієї ночі і вночі упродовж кількох наступних діб жителі нашої півкулі, які побажають, зможуть спостерігати цікаве природне явище — так званий метеоритний дощ Персеїди, тобто «зорепад», який щороку особливо «рясний» усередині серпня.
Якось сидячи на дерев’яній лавці у своєму дворі, подивляючись у вечірнє небо, де з’являлись перші зірки, я пригадував і такий же літній вечір, і таку ж лавку на сільській вулиці, і той зорепад над головою, але було це все сорок років тому…
Згадалась і модна на той час темно-вишневого кольору нейлонова сорочка, в яку я був одягнений того пам’ятного вечора. Як поєдналися в одному спогаді нейлонова сорочка і галактичне явище, запитаєте ви? Що ж, спробую пояснити.
…Закінчувалися, неприємно швидко промайнувши, літні канікули. Через два тижні я мусив повертатися до навчання на третьому курсі технікуму в одному з південно-українських міст. І лише цього вечора я нарешті зважився провести додому дівчину, яка припала мені до душі того літа. Тож після перегляду якогось індійського кінофільму у нашому сільському клубі, моя обраниця не відмовилась, щоб провести її додому. І за півгодини ми вже сиділи на лавці біля її двору, нас огортала місячна літня ніч, тишу якої порушували лише цвіркуни з недалекого поля. Над нами — великі і блискучі яскраві зорі, поруч зі мною — вона, юна і чарівна дівчина!
Голова йшла обертом. І раптом з неба ніби справжнім дощем посипались зірки! Ні, я знав, що то не зірки, а метеорити, але такої кількості я ще ніколи не бачив! Можливо тому, що я вперше такої пори милувався нічним небом разом із милою.
Час спливав неочікувано швидко, давно перевалило за північ. Лавка була розташована так, що ми сиділи спинами до поля, з якого все сильніше тягнуло холодом, а на моїх плечах — лише вишнева нейлонова сорочка, бо піджак вже давно був на дівочих плечах. Ніколи не думав, що модна синтетика може бути такою крижаною. Плечі вже геть задубіли, але ж зізнатися дівчині, що її кавалер змерз, як цуцик, не дозволяла парубоцька гордість. За невинними розмовами про красу побаченого зорепаду, дівчина не помічала мого стану (її ж зігрівав мій піджак і моя рука на плечах…)
Ми розійшлися, коли вже почало світлішати на сході. Я вдавано повільно, ніби знехотя, кілька разів оглядаючись, відходив у рятівну темряву, щоб швидше дістатися дому, і дременув так, що аж курява здійнялась.
Удома я тихенько, але не гаючись, пробрався до своєї теплої постелі, боячись розбудити батьків, які невдовзі вже мали збиратися на роботу в колгосп, і за те пізнє (тобто, раннє) повернення по голові сина не погладили б. На задерев’янілі плечі, холодні і важкорухомі, я понатягував усе, що мені потрапляло під руки.
Спина відігрілася десь аж опівдні, коли я прокинувся радісний і збуджений, сповнений рожевих мрій і сподівань…
До реальності мене повернула поява батьків, які приїхали на обід, і прочуханка від матері, яка все ж помітила, коли я повернувся з перших юнацьких «досвіток». А батько, намагаючись бути удавано-суворим, не міг приховати ані хитрувато-розуміючого посміху, ні веселих іскорок в очах…
Пролетіли-промайнули роки й десятиліття. А ми з дружиною часто згадуємо і ту лавку, і зорепад-персеїд , і темно-червону нейлонову сорочку, яку я з тих пір боявся одягати.
Так-так, ви вгадали… Моя дружина і є тією дівчиною з далекої юності…
Сергій СЕМЧАК, м.Шпола