Майже два роки минуло з часу, коли на виконання законів про декомунізацію в Україні 65 шполянських вулиць і провулків отримали нові назви.
Серед них є й імена видатних особистостей, про яких до цього мало хто знав.
Таким чином перейменування місцевої топоніміки за рекомендаціями обласної та міської топонімічних комісій стало своєрідним уроком історії й краєзнавства, що дозволило шполянам розширити знання про рідний край. Розповімо про деякі імена, увіковічені у назвах шполянських вулиць.
Рита Нещадименко
Рита (Харитина) Петрівна Нещадименко — українська актриса, сестра мікробіолога Марка Нещадименка та патофізіолога Івана Нещадименка. Народилася 5 жовтня 1887 року в селі Сердегівка Шполянського району в сім'ї православного селянина. У 1914–1915 роках навчалася у театральній студії Ф. Коміссаржевського у Москві. У 1918 році вступила до «Молодого театру». У 1919–1922 роках працювала у Першому театрі Української Радянської Республіки імені Шевченка, у «Кийдрамте» й у 1922–1926 роках — у «Березолі» Леся Курбаса. Актриса великого драматичного темпераменту і тонкої психологічної майстерності. Покінчила життя самогубством 25 квітня 1926 року. За своє коротке життя залишила помітний слід у розвитку українського театрального мистецтва. Похована на Байковому кладовищі у Києві.
Іменем Рити Нещадименко перейменовано вулицю Гайдара.
Василь Василько
Василько Василь Степанович (справжнє прізвище Миляєв) — український режисер, актор і педагог. Засновник Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва УРСР у Києві (1924). Народився 26 березня 1893 року в селі Бурти Шполянського району в родині Степана Платоновича Міляєва, в ту пору головного бухгалтера в маєтку поміщика Ханенка, і Марії Павлівни Рудкевич (усього в родині було п'ятеро дітей). У 1913-1916 навчався в Київському університеті на філологічному факультеті. У 1912 році вперше виступив на сцені професійного театру. Виконував ролі козака та хлопця у сцені вечорниць у «Назарі Стодолі» (театр Миколи Садовського) та ксьондза в «Івані Гусі» («Молодий театр»). Брав участь як асистент режисера і виконавець ролей кобзаря та полковника конфедератів у «Гайдамаках» (обидві вистави за Шевченком, інсценізація і режисура Леся Курбаса, 1920 рік, перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка, а також у 1921-му — «Кийдрамте»).
В Одеському україномовному драматичному театрі (Одеська держдрама) поставив «Гайдамаків» (в інсценізації Леся Курбаса 1927, 1961) та драму С. Голованівського про Шевченка «Поетова доля» (1939).
Підготував концертні програми «На Вкраїні милій», «І вражою злою кров'ю волю окропіте» (1942–1943). Інсценізував і поставив Шевченкові поеми «Єретик» («Іван Гус») та «Відьма» (1929, 1930, Харківський Червонозаводський театр), використав мотиви творів поета в інсценізаціях «Енеїди» Івана Котляревського та «Черевичків» за Миколою Гоголем.
Пішов з життя 18 березня 1972 року в Одесі.
Вулиця імені Василя Василька — колишня Бурякорадгоспгуртожиток.
Сергій Рощицький
Рощицький Сергій Євстахійович — полковник Армії УНР.
Закінчив військове училище (1890), Миколаївську академію Генерального штабу за 2-м розрядом. Станом на 1 січня 1910 року — підполковник, штабс-офіцер для особливих доручень інтендантського управління Іркутської військової округи. З 1910 року — у відставці. У 1914 році був мобілізований. У 1917 році — корпусний інтендант 13-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 11 грудня 1920 року — приділений до штабу 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. У 1921 році — викладач загальної тактики Спільної юнацької стрілецької школи. 1 грудня 1923 року похований на цвинтарі «Воля» у Варшаві.
«Коли Третя Залізна стрілецька дивізія в числі інших підрозділів брала участь у переможному Першому Зимовому поході Армії УНР, який проліг через усю Черкащину, провідників дорогами й стежками нашого краю вистачало: У тирядах «залізних», окрім генерал-хорунжого Ольшевського воювало багато інших уродженців Черкащини — зокрема, полковник Сергій Рощицький зі Шполи, підполковник Олекса Макушенко з Лисянки, підполковник Матвій Мельник зі Звенигородського повіту…», — із матеріалу Олександра Бравади (газета «Козацький край»).
Вулиця на ім’я Сергія Рощицького перейменована з колишньої назви Мічуріна.
Трохим Зіньківський
Трохим Аврамович Зіньківський (псевдоніми — Т. Звіздочот, Т. Певний, М. Цупкий) — український письменник, фольклорист і публіцист. Народився 23 липня 1861 року в Бердянську у родині робітника.
З дитинства вивчав Біблію та життя святих, навіть мріяв про чернецтво. Потім вирішив присвятити себе педагогічній діяльності, вступивши у 1876 році до Феодосійського учительського інституту, але для лікування захворювання очей змушений був переїхати до Харкова, де працював декілька років робітником у типографії. У 1880 році вступив до Одеського юнкерського училища, і з цього часу починається його захоплення українською мовою і літературою, він починає розмовляти та писати українською і разом з тим виявляти деяке вільнодумство, яке викликало незадоволення ротного командира. Після закінчення одеського юнкерського училища у 1882 році Трохим Зіньківський наступного року був переведений в офіцери 126-го піхотного Рильського полку і близько трьох років служив з ним на околицях Києва. У 1884 році в Умані Зіньківський познайомився з тамтешнім нотаріусом і українським письменником Михайлом Комаром (псевдонім) і групою українофілів, що збиралися в нього, і займався перекладами деяких російських творів (Щедріна та Гоголя) на українську мову. 28 вересня 1887 року був зарахований до складу слухачів Петроградської військово-юридичної академії. Він увійшов до місцевого гуртка українців, брав участь у їхніх розмовах і дебатах, читав реферати. Такими рефератами, приуроченими переважно до річниць Шевченка, були його статті: «Національне питання в Росії», «Тарас Шевченко в світлі європейської критики», «Молода Україна», «Фіхте Старший», «Про українську штунду», що друкувалися в період з 1888-1890 рр. у галицьких виданнях «Зоря» і «Правда». Починаючи з 1885 року Зіньківський друкував і свої повісті й оповідання, переважно з військового побуту, а також вірші, байки, ліричні й драматичні уривки, частково перекладні, частково оригінальні. Збереглися відомості, що Трохим Зіньківський, окрім згаданих праць, брався за складання української граматики, популярної української історії та історії української писемності, мріяв навіть про українську енциклопедію, але рання смерть перешкодила його планам.
Відтепер колишня вулиця Невського зветься іменем Трохима Зіньківського.
Степан Головацький
Степан Головацький — ватажок повстанців набагато давнішого, але не менш відомого періоду в українській історії — Коліївщини. Це було козацько-селянське національно-визвольне повстання в Правобережній Україні у 1768-1769 роках, спровоковане національним і релігійним гнітом правобережного українського населення в Речі Посполитій. Очолив це повстання запорожець Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став сотник уманської надвірної міліції Іван Гонта. Під час коліївського повстання 1768 року на території Шполянського району діяли загони С.Головацького, С.Плиханенка, І.Тарана, М. Губи. Житель м. Шпола Степан Головацький координував свої дії із загонами С.Неживого, А.Журби, М.Швачки. Після поразки Коліївщини Степан Головацький був захоплений шляхтою і страчений в м. Кодні.
Вулиця Будьоного була перейменована на вулицю Степана Головацького.
Підготувала Ганна ШВЕЦЬ