Сергій Коваль добре відомий на Шполянщині. Учасник бойових дій, солдат батальйону імені Кульчицького, активіст двох Майданів, волонтер, громадський діяч, співзасновник ГО «Товмацький курінь», а з 2007-го року – сільський голова села Товмач. Разом з іншими волонтерами він і зараз продовжує возити допомогу на Схід України. Що вражає на сьогоднішній Донеччині і хто на нулі розчулив навіть досвідченого вояку – він розповів журналістам «Шполяночки +».
Багато хто знає пана Коваля за емоційними дописами у соцмережах. Але крім інтернету, у нього є й багато інших справ. Зокрема, ще з 2014-го він не полишає волонтерство. Причому возити допомогу хлопцям на передову почав ще до того, як пішов воювати сам.
– Перший мій волонтерський заїзд був на гору Карачун, у червні 2014 року. Тоді разом із уманчанами я віз хлопцям біноклі і продукти. Коли доїхали до Ізюма, там усе вивантажили і залишили. Я ходив по всіх кабінетах, просив командирів, щоб дали БТР, аби туди можна було виїхати, на що мені відповідали, що не дадуть, бо його там розстріляють. Так я просидів дві доби. Але віддавати продукти, які вже починали псуватися, не хотів, бо знав, що до бійців вони так і не потраплять. Вийшов на волонтерів, вони приїхали, завантажили все в бус і повезли об’їзними шляхами, – пригадує Сергій Коваль.
На гору таки дістався, там тоді саме несли службу його майбутні побратими з батальйону Кульчицького. І так сталося, що залишився там на два тижні, поки із Слов’янська не вийшов Гіркін. Майже відразу хлопці дали йому автомат, каску і відправили на блокпост. Зрештою, Гіркін таки вийшов. Ніч то була ще та...
Після цього ще чимало разів їздив на фронт. Люди не скупилися на допомогу війську – бус грузили по три тонни. Передавати те все було непросто, особливо взимку. Та й ситуації бували різні, часом досить небезпечні. Але коли ти вже там, то це все здається дурницями, хочеться і далі робити те, що робиш, – додає він.
Пригадує, як у тому ж 2014-му на День Незалежності поїхав своєю «газеллю» знову на передову.
– Тоді наші хлопці тільки зайшли у Дебальцеве. Бус був завантажений повністю. Везли все – починаючи з круп до пральної машинки (дружина віддала свою стареньку, але робочу, із символічною назвою «Донбас»). Приїхали до Нового Айдару, де на той час служив син Анатолія Козленка, а потім поїхали в Дебальцеве, зайшли там в магазин, почали все розкладати, а жінка місцева нам каже російською мовою, мовляв, дивіться, там он живе хазяїн, то у нього «нацики» вбили двох дітей. І тут тільки вона поставила чайник, кави зробити, як зі сторони Артемівська на нас пішли міни. Яка вже тут кава... Вскочили в ту газель і вперед, – пригадує волонтер.
Зрештою, приїхали до хлопців на «Хрест», де їх теж застав обстріл. Дві години чекали у підвалі, машина «вижила» дивом. Все розвантажили, передали. А вже за кілька днів звідти зателефонували, що 30 наших потрапили в засаду – 6 двохсотих, а весь інший взвод трьохсоті – важко поранені…
Восени того ж року Сергій Коваль написав заяву в батальйон Кульчицького, поїхав для цього прямо в Київ. Кардіолог не дозволяв іти на фронт за станом здоров'я, але зрештою все підписали. У грудні вже поїхали на полігон, а в перших числах 2015-го – на Схід. 5 числа їхня колона потрапила в аварію – 12 чоловік загинули відразу, ще один помер згодом у шпиталі...
– Багато хто каже мені: «А де ж ти воював?». Загалом, був на фронті десь півтора року. Бої почалися з Майорська, куди нас закинули на дві доби. Там, коли ми виходили, я упав у сніг, в мене був мокрий весь бронежилет, тоді зрозумів, що трохи важкувато і страшнувато. Задач було багато, де ми тільки не були. І завжди десь прилітало і попадало, – каже Сергій Коваль.
Їх називали «спецназ». У кінці січня привезли на Дебальцевський хрест, а вже звідти направили у Вуглегірськ – в сторону Єнакієво. Там бійців розділили на три групи.
– Ми пішли горою, там якраз стояли наші танки. Хлопцям сказали, що йдемо на блокпост, а вони хай нас прикриють з танка, – пригадує Сергій Валентинович. – Дійшли туди, а там стоїть батальйон Національної гвардії «Донбас». Питають у нас: «А ви знаєте, шо там попереду «сепарський» блокпост? Ми тут давно, то знаємо». І тут почався мінометний обстріл. Коли він закінчився, пішли до блокпоста. Чуємо – йде бій. Отримали наказ вернутися донизу, до наших. Стоїмо, чекаємо, і тут кажуть, що з Горлівки вже йде якийсь танк, нібито наш. Всі зраділи. Тацик, наш командир, питає «Який там прапор?». А йому хтось – червоно-чорний. Він на те сердито: «Хто це не знає, що червоно-чорний то прапор УПА?!» І тут виїжджає цей танк, а на ньому написано «Оплот» і видно, що там ще синя смужка... (прапор т.зв. ДНР). То вони у шоці були, що «нацики», тобто ми, до них вітаються. А ми просто переплутали.
Танк «підбили», однак відразу за ним з'явився Т-72 – цього постріли з РПГ не брали. Поки він маневрував, намагаючись поцілити, хлопці мали розбігатися хто куди.
– Поки він розвертався, я добіг до якоїсь хати. Там нікого не було, люди вийшли. Я зрозумів, що ми потрапили у «кільце». Ну куди заховатися, максимум у підвал. У грудях давить, рація свистить… дістав гранату ф-1, поклав під бронежилет, почав згадувати про сім’ю, дітей... Коли чую кричить Тацик: «Усе, хлопці, відходимо!», – розповідає Сергій Коваль. – Китайські рації «лягли» відразу, тому так ото і координувалися, відходили, бігли. І таке відчуття, коли летить куля, а ти наче знаєш, що вона не твоя...
Пригадує він і Вуглегірськ, коли йшла зачистка і їм треба було йти на залізничний вокзал.
– Жити хотілося нестерпно і знову пощастило – встиг зайти за дерево перед тим, як «прилетіло» з РПГ. Іноді траплялося навіть так, що стріляють, а і не розбереш де чужі, а де свої, – продовжує розповідь Сергій Коваль.
Пригадує, коли він служив, до них теж часто приїжджали волонтери, і це було дуже приємно, їх справді чекали і виглядали. Сьогодні сам теж не полишив волонтерство.
– Це ж тільки на паперах у нас перемир'я і все добре, а насправді хлопцям там зараз навіть ще гірше. Бо ж ворог не спить і втрати все одно є, а тамтешня атмосфера, яка «присипляє», лише зменшує пильність нашої армії. Раніше з допомогою бійцям ми їздили двічі на місяць, іноді навіть тричі, а останні роки тільки на свята. Одна з останніх поїздок була в грудні, ще перед коронавірусом. Були у покійного Межакова, у 1-й танковій бригаді. Потім почалася пандемія, були й проблеми з бусом, який уже від’їздив 5 років на фронт, тому заплановану на Великдень поїздку довелося відмінити. Вирішили їхати на День Незалежності. Наша поїздка почалася з Приазов’я, Павлополя. І це неймовірно – бачити, як бійці нас зустрічають. Зараз саме такий період, що до них ніхто не їздить, волонтерів уже мало, тому люди радіють кожному. Веземо що кому треба – солодощі, ковбасу, вологі серветки. А ще – лопати, сокири, мішки, казанки. Радіють навіть ізолєнті, – каже пан Сергій.
Розповідає, дуже вразило, коли в Пісках зустрів землячку-медсестру, ще геть молоденьку. Коли приїхали волонтери, підійшла до нього, обійняла, як батька, і заплакала. Розчулився і досвідчений вояка...
Сергій Коваль каже – допомогу стараються возити в основному своїм, шполянським хлопцям. Їх зараз по всьому фронту. Але не забувають і про побратимів, з якими воювали разом. Традиційно везуть чай, каву, сигарети, коржики, солодку воду. Часто потребують інструментів, будівельних матеріалів, побутову техніку. Купують необхідне оптом, їх знають уже всюди, бо не перший рік же. Часто роблять знижки на шкарпетки.
– Багато черкаських підприємців нам усе віддають за мінімальною ціною. При цьому звітуємося за кожну копійку. У мене руки відсохнуть «заробляти» на такому, – додає він. – Зараз порівняно з 2014-м охочих допомагати солдатам значно менше. Це тоді ми возили все – від консервації до шполянського сала, яке, до речі, було дуже популярним на фронті. А зараз більше дають грошима. Допомагають в основному одні й ті ж. Із підприємців це Дмитро Кравченко, Анатолій Ткаченко, Михайло Богач, Світлана Плахотнюк, Павло Мальчик, Володимир Плохута, Олександр Ржевський, Ігор Кукуруза, Василь Колісник, Ігор Матіка зі Шполянського хлібзаводу, Олександр Хорват зі Шполянського лісництва та багато простих людей, всіх і не згадаєш одразу.
Всім, хто допомагає, хочу подякувати, для хлопців це дійсно важливо. Приємно, що відгукуються практично на всі прохання. От, наприклад, нам треба було пральну машину бійцям. Є такий підприємець Руслан Музика, я до нього звернувся, пояснив, що дуже треба, то може знижка буде. Він потім перетелефонував, віддав свою з дому, а собі купив нову. То хлопці телефонували, так дякували, кажуть, тепер дуже зручно. Під час зустрічей з солдатами вражає те, настільки їм потрібна наша підтримка. Радіють усьому – тому, що земляки, що рідний говір, що можна розпитати про родичів і однокласників.
При цьому додає – є те, що під час поїздок на Схід болить не менше, ніж потреби бійців. Це борди партії ОПЗЖ, які висять там на кожному кроці.
– Це партія Медведчука, партія війни. І я справді боюся, що буде реванш... Треба, щоб люди розуміли, що саме такі партії – це «рука Кремля» і вони робитимуть усе, щоб затягнути нас у кабалу до Росії. Є багато політсил, які більш-менш проукраїнські, але ж не вони. Я двічі балотувався до Верховної Ради. Але у 14-му році обрали регіонала Бобова. А минулого року – «зеленого» Стріхарського. Хочеться, щоб люди розуміли, за кого вони голосують і які від цього наслідки. Не хочеться, щоб у нас було, як на Донбасі, до якого вони вже приклали руку, а тепер говорять про якийсь міфічний «мир», – наголошує волонтер. – Хлопці передають великий привіт, дякують що не забувають і запевняють, що стоятимуть до кінця. Наша задача не підвести їх.