На базарі Шполи нині чітко відображаються реалії війни: порожні прилавки, обережні покупці та жінки на місці чоловіків. Частина продавців залишила ринок, хтось перейшов у супермаркети, хтось змінив професію. Та більшість продовжує триматися.
Журналісти Шполяночки поспілкувалися з торговцями місцевого ринку, що розташований біля залізничної станції. Тут продають овочі, солодощі, одяг, побутову хімію й господарські товари і щодня продавці стикаються з новими викликами.
Раніше тут було людно, тепер стало тихо, згадує пані Світлана, яка продає бакалію понад десять років.
"До війни у вихідні тут було ніде яблуку впасти, А тепер… Людей поменшало, особливо чоловіків. І серед покупців, і серед продавців. Хтось на фронті, хтось виїхав, а дехто просто не має змоги торгувати", - розводить руками жінка.
Водночас, за її словами, зросла кількість переселенців. Але це не завжди означає зростання прибутків.
"Люди прицінюються, питають, але купують небагато. Багато хто просто приходить подивитися, що по чому".
Ціни дуже виросли, а прибутків немає, каже пан Василь. Він - продавець сезонних овочів.
"Війна вдарила по всьому: добрива, пальне, доставка, все подорожчало. А покупець хоче, щоб ціна була, як п’ять років тому. Ми й самі не знаємо, як звести кінці з кінцями", - бідкається шполянин.
Найбільший попит нині мають базові продукти - картопля, цибуля, капуста. Люди купують не ящиками, як раніше, а по кілограму - два.
"Я вже кілька разів знижував ціни, аби продати хоч щось, - зітхає пан Василь. - Але навіть тоді чую: "Чого так дорого?". Люди часто сердяться, часом сваряться, не стримуються".
Продавцям одягу теж непросто. Пані Ірина, яка продає дитячі речі, каже, що наразі купують лише найнеобхідніше.
"Найчастіше беруть шкарпетки, білизну, щось для школи, - пояснює вона. - Куртки чи светри тільки якщо вже вкрай потрібно. Люди частіше ідуть у магазини, там акції, кредитки, каса з терміналом. А на базарі це готівка, спека, дощ, і ще треба торгуватись".
За словами Ірини, вже кілька її колег були змушені закрити "точки". Хтось пішов у інтернет-продажі, хтось змінив сферу. А дехто просто поїхав з міста.
Пані Марія вже багато років продає цукерки й печиво. Колись її прилавок був популярним серед мам із дітьми та пенсіонерів.
"Колись брали по кілограму, до кави, на свято, для гостей, - згадує продавчиня. - Тепер сто грамів і то з важким серцем. Пенсіонери взагалі не можуть собі купити щось солодкого через мізерну пенсію".
Про гарний прибуток шполянка й не мріє.
"Часто чую: «Для дитини в школу» або «Щоб потішити бабусю". Люди живуть у режимі виживання. Про прибутки годі й мріяти. Але я не можу залишити це місце. Поки стою, тримаюся".
Шполянка Людмила продає побутову хімію та господарські дрібниці. Попит, каже, зберігся, але формат покупок змінився.
"Люди купують дешевші бренди, менші об'єми. Найчастіше беруть пральний порошок, мило, засоби для чищення. Якщо раніше питали «Що краще?», то тепер "Що дешевше?", - зітхає вона.
Пан Сергій колись продавав взуття на базарі, нині орендує торгове місце в супермаркеті.
"У магазині комфортніше, не страшні ні дощ, ні спека, люди йдуть щодня. Але й витрати великі, висока оренда, комісії, контроль", - зізнається чоловік.
Попри всі труднощі, більшість продавців вірить у майбутнє базару.
"Це не просто торгівля, - каже пані Марія. - Це людське слово, довіра, очі в очі. Щоб вижити, мусимо змінюватись: бути чесними, робити знижки, оновлювати товар".
"Молодь справді частіше обирає онлайн чи магазини, - додає пані Ірина. - Але старші - наші постійні клієнти. Вони залишаться тут, бо базар - це частина нашого міста, нашого ритму".
Сьогодні базар це вже не просто торговий простір. Це точка спротиву, виживання, гнучкості й людяності. Хтось іде, хтось тримається, хтось повертається. Але поки тут лунає: "Скуштуйте, подивіться, можу трохи скинути», базар живий. І це, без сумніву, добрий знак".