Вже другу весну поспіль українські жінки зустрічають в умовах повномасштабної війни і, як наслідок, стресу. Ще рік тому вони планували, мріяли і просто жили. 24 лютого це все було перекреслено підступними окупантами. Проте ворог помилився, бо недооцінив силу жінки. Одні взяли до рук зброю і пліч-о-пліч з чоловіками боронять країну від навали, інші в тилу роблять все, аби перемога була якнайшвидше.
Журналісти «Шполяночки +» поцікавилися у жінок Шполянщини, як змінилося у них відчуття весни через збройну агресію неадекватного сусіда.
Наші героїні – еталон жінки. Вони довели, що за тендітністю приховувалася велика сила. У перші дні війни вони змогли подбати не лише про своїх дітей, а й про колег, які довго не могли відійти від шоку.
«Буду щаслива за дітей, що житимуть нарешті в спокійній країні»
Тетяна Клименко із села Лебедин працює начальником фінансового відділу Лебединського насіннєвого заводу. Важку весну 2022 року вона запам’ятає назавжди. Це рік, коли вона мусила стати сильною.
– У 2021 році ніхто й не думав, що може таке статися, – розповідає Тетяна Клименко. – Звичайно, багато чого планувалося. Хотілося поїхати оздоровитися в санаторій та просто спокійно працювати. А зараз вранці прокидаємося, швидко дивимося новини, моніторимо повідомлення про повітряні тривоги. Прожив день і дякуєш за це. Про війну я дізналася зранку. Дитина була саме на навчанні, чоловік у відрядженні. Мені треба було забрати сина з Черкас. Їхали назад, скрізь були «корки» і я ледь не збожеволіла через це все. Приїхали додому, потрібно було якесь бомбосховище готувати. Маю двох синів, то вони мені в цьому допомогли. Потім на роботу поїхала, бо є підлеглі, яких треба було порозвозити, доручити завдання. Заспокоювала колежанок, бо багато хто з них боявся працювати дистанційно з дому. Всі були в стресі, адже ніхто такого не очікував.
Звичайно, жінка не стала осторонь ситуації та фінансово допомагала місцевим волонтерам.
– У перший день, коли все почалося, у нас в Лебедині організували в школі їдальню, де готували їжу і збирали продукти та різні речі для тероборони, – продовжує пані Тетяна. – Я постійно допомагала коштами. На той момент чоловік ще не повернувся з відрядження. При спілкуванні увесь час наголошував на допомозі військовим. Зараз також допомагаємо, як можемо. Наприклад, доправляємо місцевим майстрам балони, щоб вони робили «буржуйки».
За всіма проблемами жінка й не помітила минулої весни, бо віддавала всі свої сили іншим.
– За цими всіма клопотами я й не помічала, що вже почалася весна, – пояснює шполянка. – У мене вдома було дуже багато біженців із Чернігівщини та Київщини. Тоді в нас мешкало 13 осіб. Їх треба було харчувати, допомагати по мірі сил. Для мене було це дуже важко. Тому весни тоді не відчулося. Мабуть, відчула аж улітку, коли дерева розпустилися. А так, нічого не було радісним. Але потрібно іноді хоча б перемикатися, інакше можна збожеволіти. Відволікатися допомагає робота і волонтерство.
Зараз, розводить руками жінка, ніколи приділяти багато часу своїй зовнішності.
– Швидко надягла джинси, кросівки і побігла, – посміхається Тетяна. – До вторгнення збиралася на роботу хвилин 30 – 40, могла собі дозволити. Нині й за 5 хвилин можу вправитися.
Тетяна Клименко чекає на близьку Перемогу. Хоче, аби її діти почали жити в спокійній і ще кращій країні.
– Дуже сподіваємося, що 2023 рік буде роком Перемоги, – каже Тетяна. – Жінка пристосовується до будь-яких умов у своєму житті. Тому, коли почалася війна, всі українки пристосувалися. Думаю, коли все завершиться на нашу користь, я ще швидше перелаштуюся на новий лад. Бо до позитиву звикаєш значно швидше. Одразу буде купа планів, які захочеться реалізувати. Адже спочатку був коронавірус, потім війна. Три роки випало із життя. А зараз працюємо і ніякого відпочинку. Хочеться, щоб діти поподорожували і щоб навчання налагодилося в них. Буду щаслива за дітей, що житимуть нарешті в спокійній країні.
«Чоловік має бути впевненим, що я з усім впораюсь і я в нього боєць»
Мар’яна Барзюк також із Лебедина і теж працює на «ЛНЗ». Вона – менеджер з постачання. Її весна була затьмарена не лише війною, а й мобілізацією на фронт чоловіка.
– У нас із чоловіком є синочок. До вторгнення, як і всі, мали свої плани, – ділиться жінка. – Хотіли поїхати влітку на море. Адже це природа, сонечко, відпочинок в колі родини. Вдома планували побутові питання вирішувати. Почали ще раніше ремонт і хотіли ж доробити. Але почалася війна. Чоловік вступив до лав ЗСУ з перших днів війни. Деякі плани скасувалися, деякі перекреслилися зовсім. Жінка може багато чого без чоловіка, але його підтримка завжди необхідна. Тому те, що можу робити своїми руками, те й роблю. Мій чоловік має знати, що вдома все добре. Роблю все, аби він відчував себе спокійніше і знав, що тил прикритий, поки на фронті. Перший день вторгнення був особливо тяжким для психіки. Я його провела на роботі. Особисто я, коли є якась небезпека, звичайно хвилююся, але якось мобілізую свої сили. Адже знаю, що потрібно якось далі діяти і треба допомагати не лише собі, а й іншим. У мене є колега, яка дуже панікувала, при будь-якому шумі за вікном одразу кидалася дивитися. Я намагалася абстрагуватися і підтримувала її. Тоді перейшли на дистанційку і перший тиждень просто не знали, що чекає далі.
Нині вона думає більше про родину, ніж про себе. Незважаючи на виклики долі, не дозволяє собі опустити руки.
– Раніше, наприклад, могла собі дозволити щось смачненьке купити, – мовить пані Мар’яна. – Зараз намагаюсь у цьому себе обмежувати. Ці кошти ідуть на донати армії або на те, що наразі може бути необхідним чоловіку у його службі. Пристосовуємось до життя, яке складається. Важко, звичайно. Але весна прийшла, почало ставати трішки легше. На роботі стараюсь максимально себе чимось навантажити, щоб “дурні думки в голову не лізли”. Взимку ось також було непросто, але почала в'язати для себе і родини. Не можна зациклюватися. Маю дитину, за яку я відповідаю. І ми чекаємо разом татка й Перемогу.
Як і більшість жінок, вона звалила на себе більше, ніж раніше могла уявити. Почала братися за те, чого до війни не вміла. При цьому забуває про свою жіночність.
– У мене не те, що змінилися звички чи вміння, а додалися інші, – сміється Мар’яна. – Велика кількість відповідальності, яка була на чоловікові, тепер лягла на мої плечі. І це увійшло в доволі корисну звичку. Треба, наприклад, за машиною доглядати. Слідкую, скільки проїхала кілометрів, коли замінити мастило, змінити гуму. Тепер я телефоную до чоловіка й кажу: «Там у нас дверцята не відкривалися, то я подивилася відео і сама відремонтувала. Тепер все добре». Не працювали «двірники», я з’ясувала причину поломки і все зробила. Це така собі маленька перемога і я цим пишаюся. Чоловік має бути впевненим, що я з усім впораюсь і я в нього боєць. Окрім цього, почала все швидше робити. Якщо раніше могла відкласти все на потім, то вже знаю, що необхідно не зволікати. Є необхідність – встаю і роблю. На зовнішність рукою не махнула. Намагаюся підфарбувати очі, коли збираюся на роботу, підкрутити волосся і зробити зачіску. Витрачаю на це небагато часу, але це мені додає впевненості. Так легше жити. Не збираюся забиватися в куточок.
Після Перемоги Мар’яна Барзюк хоче обійняти всіх близьких та увесь світ.
– Коли думаю про Перемогу і що буде далі, одразу набігають сльози щастя, – каже жінка. – Адже це закінчиться. Водночас будуть і сльози гіркі, бо не всі дожили до Перемоги. У травні, наприклад, загинув однокласник. Молодий чоловік, у якого також є сім’я. Хочемо відкрити меморіальну дошку в школі на його честь. Ми маємо пам’ятати, завдяки кому живі. У перші дні миру мені захочеться обійняти увесь світ, своїх близьких, друзів. А наразі чекаю на тепло весни. І в мене ще й день народження 1 квітня. Так само чекала на Новий рік. Бо хочеться казки для дитини. А на весну чекаємо, бо природа розквітне і буятиме квітами. Насіяла вже квітів на розсаду. Я ж жіночка. Чекаю на чоловіка, бо він рідко приїжджає. Але коли вже є, то не хочеться щось робити, а тільки ходити за ним «хвостиком» і насолоджуватися хвилинами, коли він поруч. А загалом, сама не занепадаю духом й іншим не даю цього робити.