Колись у майстерні з ремонту взуття в Шполі не було коли перепочити - клієнти йшли один за одним. Сьогодні їх значно менше, але справа, якій віддано понад два десятиліття, живе й далі.
Майстриня Людмила Ярова розповіла, яке взуття найважче ремонтувати, що найчастіше просять зробити клієнти та скільки таких майстрів взагалі є у Шполі.
«Раніше ми жили на Кіровоградщині. Я навчалася у машинобудівельному технікумі, трохи працювала бухгалтером, але тоді життєві обставини змусили шукати нові можливості», - розповідає Людмила.
Згодом родина переїхала до Шполи, де вона почала навчатися та працювати вже за новою спеціальністю.
«Моя трудова діяльність розпочалася ще у 1989 році, у період розпаду Союзу», - згадує майстриня.
Людмила пригадує навчання на побуткомбінаті.
«Тоді я пішла навчатися на побуткомбінат, де нас вчили бути закрійниками верху взуття. Старі майстри вчили кроїти верх, а хлопці вже з нього робили чоботи», - каже вона.
Після закриття комбінату в місті почали з’являтися невеликі павільйони з ремонту взуття.
«Хлопці всі розійшлися, а Сергій Кишінько почав працювати сам. До нього пішли люди, бо він був хорошим майстром. Він не встигав сам, тому почав запрошувати інших працювати разом. Так ми працюємо з 2000 року і до сьогодні - плече в плече», - розповідає Людмила.
На початку роботи вона не володіла всіма необхідними навичками.
«Коли я прийшла, то нічого не вміла робити, бо ми були закрійниками. Сергій навчив мене всьому поступово: не боятися станків, ножів, молотка», - каже жінка.
З часом набивалася рука, і майстерня почала обслуговувати мешканців усього району.
«Клієнтів раніше було дуже багато, але зараз їх менше. Через коронавірус і війну люди роз’їхалися. Колись, коли взуття було дефіцитним, ми були дуже затребувані, а нині ринки повністю заповнені взуттям», - додає вона.
Майстриня зізнається, що сьогодні особливо болить питання майбутнього професії.
«Хочеться, щоб хтось продовжив нашу майстерність. Але таких людей поки немає. Раніше навчали у 13-му училищі в Черкасах, а зараз майстерність можна передати лише з рук у руки», - говорить Людмила.
Перші кроки в роботі були нескладними.
«Я сиділа на зашивках, ставила замочки - це більш жіноча робота. Зараз уже роблю і жіноче, і чоловіче взуття, не боюся ні молотка, ні цвяха»,- усміхається вона.
З 2000 року Людмила та Сергій оформилися як підприємці й працюють разом донині.
«Найбільше клієнтів зараз приходить за набійками. Якщо раніше було три сезони - весна, осінь і зима, то тепер фактично залишився тільки зимовий», - зазначає майстриня.
Змінився клімат і змінилося саме взуття. Китайські вироби ремонтувати складно - клеї часто не тримаються, а основний ринок нині становить спортивне взуття, де можливі лише зашивки.
«Робота складна й фізично важка. Вона забирає багато сил, особливо коли є сім’я й діти», - каже Людмила.
Водночас, зізнається, родина ставиться до цього з розумінням. Іноді трапляються й кумедні випадки - наприклад, коли легко переплутати розміри однакових моделей, тому в роботі важливо бути уважним.
«Спочатку ми з Сергієм розподіляли роботу по черзі. З часом кожен напрацював своїх клієнтів - до нього йдуть його, до мене - мої. Робота налагоджена, тому ми й працюємо разом так довго. Сергій -хороший господар і керівник», - зазначає Людмила.
Пояснюючи, чому свого часу обрала саме фах закрійника, майстриня говорить:
«Я навчалася на закрійника, бо хотілося творчості - бачити результат своєї роботи власними руками. Навчання на закрійника одягу потребує багато часу, а в мене технічна освіта, все було пов’язано з інструментами й металом, тому я цього не боялася», - пояснює майстриня.
Вона додає, що ця професія сезонна: влітку роботи менше, а взимку - найбільше замовлень на замочки, дірочки, обшивки та зашивки. Змінилася й мода: раніше ремонтували взуття на підборах, нині переважає спортивний стиль.
«Часто приносять взуття із секонд-хенду, але його складно ремонтувати через спеціальну обробку. За кордоном немає такої служби, як ремонт взуття, тому його й не розраховують на довге використання. Раніше взуття було шкіряне, а тепер - здебільшого замінник, бюджетний варіант», - говорить Людмила.
Вона додає, що з’явилася ще одна проблема:
«Постачальники бояться їздити. Раніше машини регулярно розвозили матеріали по точках - від Києва до Кропивницького, а зараз із цим складно», - каже майстриня.
Говорячи про майбутнє, Людмила Ярова знову повертається до головної для себе теми - збереження ремесла, яке поступово зникає. Вона зізнається, що їй боляче бачити, як професія майстра з ремонту взуття стає все менш затребуваною, а молодь не поспішає йти в цю справу.
«Я дуже хочу, щоб хтось прийшов і продовжив наше ремесло. Не має значення - жінка чи чоловік. Нас на Шполу й район усього троє. Головне - навчитися й не дати цій справі зникнути», - підсумовує вона.