12 листопада 2014 року виповнилося 90 років ветерану війни і праці, жителю міста Шпола Василю Семеновичу Кокошину. В цей день його привітали керівництво району, актив районної ради ветеранів війни і праці, рідні, близькі і знайомі. Спілкуватися із земляком-старійшиною надзвичайно цікаво, адже, незважаючи на такий поважний вік, він володіє чудовою пам’яттю, висловлює свої тривоги з приводу нинішньої російської агресії. Колись відважний воїн боронив рідну землю від фашистської навали, йому довелося перетнути тисячі кілометрів під час несення військової служби, звідки отримав чималий життєвий і бойовий досвід.
Батько Семен Кокошин працював на Шполянському цукровому заводі, а його дід Аврам числиться в списку почесних працівників
підприємства, про що свідчать архіви. Мати Пелагея Тулуман — корінна шполянка, народилася в одній з багатодітних сімей Шполи. Дід по материній лінії Фока Тулуман був завідуючим економією у Шполі (колишній радгосп). Василь Семенович добре пам’ятає всіх родичів, розповідає про свої спогади з дитинства, молодості виразно, з детальними подробицями. Жили в центрі міста, відвідував міську школу
№3, а потім — №6. Навчався і в так названій «Абазинці» — школа №3 тоді знаходилася на місці теперішнього приміщення поліклініки.
Переживали роки Голодомору важко, в ці роки померли його брат Тиміш та сестра Тоня. Виживали за рахунок патоки та жарених висівок, які вдавалося взяти на цукровому заводі. Старший брат Микола загинув у боях з перших днів Великої Вітчизняної, ще
вживих залишилася сестра Ніна…
До війни Василь закінчив 7 класів, а в 1944-му, після визволення району від фашистів, був мобілізований до лав Радянської армії.
Відразу потрапив на Далекий Схід у морський флот, ніс берегову охорону в ранзі першого матроса. Весь час листувався зі своїм
двоюрідним братом Василем Слизьким, який теж після визволення служив танкістом і дійшов на своїй бойовій машині до самого Бер-
ліну. Служба в армії не була легкою — вона гартувала його і шліфувала сили для виживання в найскладніших умовах. На Сахаліні дивом врятувався від смерті, адже довелося приймати участь у кривавих боях із рохосовцями, які не здавалися і в злісній різні стояли до свого кінця. Потім був Владивосток — після звільнення Курильських островів залишився у будбаті на острові Шумшу (потім його перейменували на Байкове), був командиром розвідки. Отримав орден «За мужність», медаль «Велика Вітчизняна війна».
В будбаті навчився будувати груби, плити, топочні — отримав в роботі такі навики, котрі визначили потім справу його життя.
Повернувся у Шполу в 1951 році. Відслуживши 7 років, Василь задумався про створення сім’ї, а доля його чекала саме на малій
батьківщині. Одружився з Афанасією, старшою на два роки жінкою, яка проживала на той час на хуторі в Топильній і приїздила в Шполу до брата Івана, який працював теж на цукровому заводі. Мати не дуже схвалювала вибір сина, адже він всиновив і її сина від
першого шлюбу. Але заперечити не змогла, молоді виїхали на Донбас шукати роботу та влаштовувати власне життя. Працював у шахтах Макіївки, Єнакієвого, отримали житло. Вчився виконувати найтяжчі роботи, здавав відповідні екзамени. Та не по душі
були чужі місця, довго там не протримались. Їздили в Крим, де проживав брат дружини Іван, навіть був завербований у Херсонсь-
ку область в охорону банку. Там водночас пройшов курси комбайнера. В сім’ї народився син Олексій.
І все чомусь не милі були далекі від рідного дому краї. Тож в 1954 році таки повернулися до Шполи, де й пройшло усе подальше життя. Тут Василь Семенович знаходив собі заняття — ніхто так майстерно не будував опалювальні системи будинків, його запрошували багато знайомих і друзів будувати димарі, груби, плити в будинках, адже в подальші післявоєнні роки люди почали
потроху розбудовуватись. Вирішив піти до військкомату, де йому відразу запропонували роботу диспетчера, а за сумісництвом — кочегара. Декілька років працював і на книжковій базі кочегаром, потім 10 років працював вахтером у Ощадбанку, який розміщався колись на місці сучасної швейної фабрики. Але повернувся знову до військкомату, звідки й оформився на пенсію у 1984 році. А
своє рідкісне ремесло не полишив і донині — останню опалювальну систему допоміг обладнати нещодавно своєму сватові.
Вже цілих десять років проживає Василь Семенович самотньо відтоді, як померла його дружина Афанасія, яка працювала медсестрою
в центральній районній лікарні. Син Олексій здобув військову освіту, як і батько служив у морфлоті мічманом, а нині проживає в Черкасах. Внук Руслан проживає у Санкт-Петербурзі, успішний в сфері передових комп’ютерних технологій…
Тихо і затишно в осінньому саду обійстя Василя Семеновича. Вабить око результат його творчої діяльності — дерев’яна альтанка,
ландшафтні куточки, великий цегельний будинок. Він не самотній, бо його постійно відвідують: друзі, свати, близькі, знайомі. Він
пригощає їх горіхами та виноградом з осіннього саду та ділиться своїми сумними думками про нинішнє політичне сум’яття.
«Путін заздрить Україні і хоче її ліквідувати. Він не зупинитися, буде нам заважати йти до цивілізованої Європи, — говорить Василь Се-
менович про наболіле.
— Скільки ж українці витерпіли за віки! Мабуть іще доведеться терпіти…». А поза тим радіє старійшина гостям, може довго розповідати про минуле, знає напам’ять всю мапу світу разом з географічними назвами. А Україна серед них — займає місце не лише на мапі, а й у його серці.
Наталія ДАВИДЕНКО (фото автора).