«Шполяночка+» подає ексклюзивне інтерв’ю, оприлюднене на сайті «Платформа» (проект про тих, хто змінює себе, свої компанії, світ) з почесним президентом Києво-Могилянської академії, громадським діячем, літературознавцем та Героєм України В’ячеславом БРЮХОВЕЦЬКИМ, який став головним ініціатором відродження Могилянки як сучасного вищого навчального закладу. Platfor.ma поговорила з ним про те, як реформувати вищу школу, що робити з Донбасом і що Україна може запропонувати світу.
— Зараз реформами у галузі освіти займаються одразу два «могилянці» — міністр Сергій Квіт та його перша заступниця Інна Совсун. Як ви оцінюєте напрямок діяльності Міносвіти?
— Міністерству дуже непросто. По-перше, і сьогодні існує досить-таки відчутний спротив багатьох керівників навчальних закладів, які звикли жити по-одному, а тепер їм показують, що так не вийде, треба мінятися. По-друге, в Україні наплодилося багато вищих навчальних закладів дуже низької якості. Якби всі вони були на рівні Сорбонни, то Бог з ним, але ж це дуже примітивні контори із заробляння грошей. Сьогодні міністерство багато робить для того, щоб їх ліквідувати — і кількість цих навчальних закладів вже зменшилась десь удвічі.
До того ж, можливо, однією із найбільших проблем, з якою зіткнулися реформатори, є кадрове питання. Саме міністерство як таке не піддається легкому реформуванню. Є завзяті молоді люди, які хочуть щось робити, але в них немає досвіду. Потрібні фахівці, які вже знають справу. Це взагалі проблема нинішнього етапу розвитку країни.
Люди, які сьогодні приходять до влади, повинні працювати у спілці з людьми, які мають досвід. На початку 90-х років, коли ми відроджували Києво-Могилянську академію, в мене був свій підхід до кадрової стратегії. У мене було дві категорії людей. Перші — вчорашні радянські функціонери з великим життєвим досвідом і бажанням змінювати. Причому це бажання було не менше, а може навіть більше, ніж у революційно налаштованої частини. Зовні молоді виглядали більшими революціонерами, але якщо дивитись в глибину проблеми, то більшість змін загалом хотіли ті, що вже знали, що це таке. Це було осмислене бажання прикласти те позитивне, що загалом було, для того, щоб змінити негативне, а не просто відкинути. Великою мірою наш успіх був пов’язаний з тим, що нам вдалося знайти оптимальне поєднання досвіду і гарячого бажання все розламати. Те саме потрібно і сьогодні.
— Нещодавно викладач академії Володимир Єрмоленко зазначив нам в інтерв’ю, що в Україні з’явився феномен, який розбиває суть російської пропаганди про захист російської мови — російськомовний український патріот. Як ви ставитесь до питання мови?
— Дійсно, багато російськомовних людей є патріотами України. Але в нас не усвідомлено те, що сама українська мова як така була пригноблена свідомо і дуже жорсткими методами протягом кількох століть. Колись хтось сказав дуже правильну фразу, що тільки людина, абсолютно нечутлива до гуманітарного болю, може ігнорувати проблему української мови. Людина, яка чутлива до цих речей, не може просто сказати, що вона український патріот, але розмовляти російською.
Дуже добре, що феномен росій-ськомовного патріота в Україні існує. Але з іншого боку, якщо ти є патріотом України, ну то вивчи українську мову. Ти не спілкуйся нею кожен день, не питання. Вчити українську мову – це не зусилля, це збагачення себе. Так само я розумію, що треба знати і російську мову. Я справді був російськомовною людиною. Мова сама по собі – це не просто інструмент передачі інформації, нею не тільки формулюються думки, а ще й формуються. Коли ти не знаєш мови народу, представником якого ти є, не володієш нею, в тебе формується інакша думка. І тому, звичайно, Путін і банда намагаються доводити, що в Україні є утиски, які дуже смішно виглядають.
Я б запропонував піти до газетного кіоска — і ви все самі побачите про утиски російської мови.
Колись до мене в академії приходили люди й казали, що все життя пропрацювали вчителями і хочуть в академії, але не можуть викладати українською. Моя відповідь була така: якщо ви не здатні вивчити українську мову, значить ваш IQ дуже низький, і допустити вас до викладання я не можу. Дехто пішов, а інші раптом зрозуміли. Але тут є дуже тонкий нюанс: на словах ніби всі кажуть, а на ділі воно зовсім не так. Великою проблемою є те, що з трибуни проповідують одне, а прийшовши додому — інше.
В мене навіть був якоюсь мірою не зовсім етичний шлях перевірки людей. От приходить до мене людина на роботу і починає бити себе в груди, бо знає, що Брюховецький патріот. Тоді я казав: добре, будемо думати, дайте мені ваш домашній телефон і я вам зателефоную. І коли ця людина виходила, я дзвонив на домашній телефон. Переважно відповідали діти. І якщо вони зі мною говорили російською, то цю людину я ніколи не брав на роботу, бо вона просто під-лаштовується під кон’юнктуру.
— Чому, незважаючи на декларації, що всі бажають реформ, жодних фундаментальних змін поки що немає?
— Працюють не так, як треба. Але найнеприємніше, що в багатьох напрямках немає стратегічних ідей — це взагалі біда України. От візьмемо Росію. Абсолютно ідіотська стратегія «русского мира», але вона вироблена, над нею працюють. І 80% населення одурманено, і хай не всі вони знають про неї, але загалом стратегічна ідея є.
(Закінчення буде).