Владислав Буковецький зі Шполи був із тих людей, про яких рідні згадують із особливим теплом. Спокійний, доброзичливий і турботливий, він змалку допомагав мамі по господарству, любив тварин та іграшкові машинки, а з появою молодшого брата Дениса став для нього старшим помічником. У 18 років Владислав обрав військову службу як свій шлях, а згодом опинився там, де щодня було небезпечно.
Про сина, його дитинство, характер, військовий шлях та останні розмови з ним журналістам Шполяночки розповіла мама Світлана.
Владислав народився 6 серпня 2003 року. До першого класу пішов у школу №1, а з п’ятого класу продовжив навчання у школі №2. Після дев’ятого класу вступив до Васильківського навчально-виховного комплексу, де здобував фах механізатора.
Дитинство Світлана згадує як час, коли син ріс тихим і неконфліктним. Він не вимагав постійної уваги дорослих, умів сам себе зайняти й найбільше любив свої іграшки.
«Дуже був спокійний. Такої дитини взагалі не було чути - ніби її й немає в хаті. Сам собі грався, сам по собі був. Дуже любив іграшки, особливо машинки», - згадує Світлана.
Коли Владислав був ще зовсім малим, у родині з’явився молодший брат Денис. Для семирічного хлопчика це стало не просто появою ще одного члена сім’ї - він поступово вчився піклуватися про брата та бути поруч у звичайних щоденних справах.
«Коли Денис народився, Владику було сім років. Він і перевдягав його, підгузки вдягав, і помити міг. Він дуже його любив і завжди за ним дивився», - розповідає мама.
Так само легко Владислав знаходив спільну мову з іншими дітьми. У його характері, за словами мами, не було різкості чи бажання когось образити, тому поруч із ним іншим було спокійно.
«Усі дітки його любили. Він нікого не образить, завжди був добрий», - говорить вона.
Особливе місце у його дитячому світі займали тварини. Він не проходив повз них, цікавився ними й завжди знаходив нагоду проявити свою увагу.
«Котів любив, усіх тваринок він любив. Якщо десь тваринка була, він завжди до неї підійде».
Змалку Владислав був уважним і до старших людей. Якщо комусь із літніх сусідів потрібна була допомога, він не залишався осторонь. А ще любив дарувати квіти - навіть зовсім прості, які міг нарвати дорогою.
«Побіжить, навіть у березі нарве тих котиків і вітає всіх. Побігає по під’їздах - усіх, хто його любив, привітає. Міг просто квіточку принести, аби людині було приємно», - згадує Світлана.
Для мами любов до сина проявлялася і в простих домашніх речах. Світлана має фах кухаря-кондитера, тому, коли Владислав приїжджав додому, вона знала, чим можна його потішити за столом.
«Мамину піцу дуже любив. Ще відбивні любив, м’ясо з ананасами та під сиром. Як приїжджав додому, я йому завжди готувала його улюблені страви», - розповідає Світлана.
Перед початком навчання за спеціальністю механізатора Владислав упав зі скутера та зламав праву руку. Після одужання повернувся до навчання і провчився три роки.
Після училища він пройшов медичну комісію та необхідні тести. У 18 років хлопцеві запропонували військову службу за контрактом.
Спочатку Владислав перебував на Житомирщині, а приблизно через тиждень поїхав до Десни. Там протягом трьох місяців проходив курс молодого бійця.
Для мами цей період був сповнений переживань. Світлана знала, що син має слабкий зір, тому хвилювалася, чи зможе він успішно пройти всі військові нормативи. Втім, результат Владислава перевершив її очікування.
«Я ще переживала, бо він в окулярах був. Думаю: як же він там буде стріляти? А дитина здала стовідсоткову стрільбу», - говорить мама.
Після Десни Владислав поїхав до Сєвєродонецька, де продовжив підготовку. Згодом у його військовому шляху були Харків, Бахмут, Краматорськ та інші місця.
Чим довше тривала служба, тим менше Світлана знала про те, що насправді відбувалося із сином. Він не хотів переносити небезпеку війни у її повсякденне життя й намагався залишати за межами їхніх розмов усе, що могло її налякати.
«Владик нічого не розказував. Він не хотів, щоб я плакала, не хотів, щоб я переживала. Я його питаю: “Як ти там?” А він: “Мамо, все добре. Нащо воно тобі треба?” І все. Більше нічого не розповідав», - згадує Світлана.
Коли з’являлася можливість приїхати хоча б на кілька днів, Владислав повертався додому. Для родини ці зустрічі ставали маленькими перервами у постійному очікуванні, а для мами - можливістю нагодувати сина улюбленими стравами, поговорити з ним і просто побути поруч.
Один із таких приїздів додому мама пам’ятає до найменших деталей. Це було 31 грудня 2021 року. Владислав приїхав на Новий рік, а Світлана саме виносила сміття.
«Я як почула його голос. Покинула відро і побігла до нього. А він з букетом приїхав. Я його так чекала, так хотіла побачити», - згадує вона.
Такі зустрічі складалися зі звичайних речей - домашньої їжі, розмов, кількох днів разом. Саме тому тепер вони мають для Світлани особливу вагу.
Під час повномасштабної війни мама поступово дізнавалася про службу сина не від нього, а випадково. Одного разу в інтернеті вона побачила відео, на якому Владислав сидів у танку та був навідником. До того моменту Світлана навіть не знала, що син виконує таку роботу.
«Як я побачила це відео, то кричала на всю хату: “Боже мій!” У мене руки тряслися. Я ж не знала, що він там у танку був навідником», - розповідає мама.
Після побаченого вона не стала чекати пояснень і сама набрала сина. Для нього ж ця інформація, схоже, не була приводом для довгої розмови.
«Кажу: “Синочок, тут мені відео таке цікаве попалося, де ти сидиш у танку”. А він: “Та було”, - каже. І все. Нічого більше не розповів».
Згодом Світлана дізналася, що син побував і на «нулі». Вона розуміла, що реальність його служби значно відрізнялася від короткого «все добре», яке чула у телефоні.
«Він від мене все ховав, щоб я не знала і не плакала. Думав, що так мені буде легше. А я ж мама - все одно переживала», - говорить Світлана.
У Житомирі Владислав зустрів дівчину. З часом вони почали жити разом, винаймаючи квартиру, і будувати плани на майбутнє. Війна залишалася частиною їхнього життя, але молоді люди все одно думали про те, що буде після неї.
24 серпня 2023 року Владислав запропонував коханій одружитися. Він мав повернутися із завдання, після чого вони планували побратися.
Наступного дня плани змінилися. Командир наказав Владиславу збиратися та їхати на «нуль» - на Донецький напрямок.
За словами дівчини, цього разу він сприйняв наказ особливо важко.
«Дуже не хотів їхати. Він ніби щось відчував», - переповідає слова дівчини мама.
29 серпня о дев’ятій вечора Владислав зателефонував Світлані безпосередньо з позиції. Вона не знала, чи матиме можливість почути його знову, тому намагалася використати ці хвилини, щоб сказати найважливіше.
«Я кажу: “Синочок, слава Богу, що ти об’явився”. Запитала, чи до Даші дзвонив. А я ж її номера напам’ять не пам’ятаю. Кажу: “Синочок, я все їй передам. Бережи себе, сонечко”. І зв’язок обірвався».
Наступного дня родина дізналася про загибель Владислава. Світлана згадує, що ще до звістки відчувала сильну тривогу. Перед цим їй снилися сни, які вона й досі пам’ятає.
«Я відчувала. Перед тим, як він мав загинути, мені снилися дуже погані сни», - говорить мама.
30 серпня Світлану повідомили про загибель сина. Владислав загинув у Часовому Ярі, отримавши поранення, несумісне з життям. 1 вересня його привезли додому, а 2 вересня відбувся похорон.
«Денис дуже важко переживав, коли Владика не стало. Навіть після втрати у нього залишилися звички, пов’язані з братом і тим, що вони робили разом. Він кожен день набирає п’ятилітрові пляшки, несе до хвіртки і чекає, що ми поїдемо до Владика на цвинтар квіти поливати», - розповідає Світлана.
У домі залишився окремий куточок, де зберігається пам’ять про Владислава. Поруч із його портретом - особисті речі, які мама не викидає й не ховає далеко, бо кожна з них пов’язана із сином та певним періодом його життя. Серед них - улюблена машинка, ланцюжок та інші речі.
Є у Світлани й історія, яку вона пов’язує із сином уже після його загибелі. Сталося це перед дев’ятими днями, коли мама готувалася пекти торт.
«Я хотіла пекти торт. Підготувала білки, поставила на кухні склянку з цукром, а поруч залишила ложку. Вийшла на 10-15 хвилин. Коли повернулася, побачила, що зі склянки зникло кілька ложок цукру. А в квартирі нікого не було. Я це сприйняла як знак від Владика», - згадує мама.
Після смерті Владислава змінилася поведінка і домашнього кота. Тварина ніби обрала для себе одне місце, де постійно залишалася поруч із пам’яттю про господаря.
«Кіт після того постійно біля його фотографії лежав. Майже не відходив від портрета. Раніше такого не було, а після того, як Владика не стало, він усе більше тримався біля його фотографії», - згадує Світлана.
Сьогодні Владислав залишається поруч із родиною у спогадах - на фотографіях, серед його особистих речей, у розповідях та маленьких деталях, які нагадують про нього. Для рідних він назавжди залишиться сином, братом, другом і хлопцем, який умів дарувати радість навіть простою квіточкою.
А для мами він назавжди залишиться тією самою дитиною, яка одного дня приїхала додому з букетом, змусивши її кинути все й побігти назустріч. Саме такі моменти тепер особливо бережуться в її пам’яті.
Світлана говорить про те, чого найбільше хоче сьогодні. Її бажання стосується не лише власної родини, а й усіх матерів, які чекають своїх дітей.
«Одне-єдине бажання - щоб закінчилася війна і перестали гинути наші діти й чоловіки. Боляче хоронити своїх рідних, але коли хоронять власну дитину - це біль, який неможливо передати словами. Не хочу, щоб жодна мати пережила те, що пережила я».