У житті Володимира Барзюка було все, про що мріє кожна людина: рідний дім, кохана дружина, син, улюблена робота і прості сімейні плани на майбутнє. Та коли розпочалася повномасштабна війна, він без вагань став на захист України. Не любив гучних слів, не розповідав рідним про небезпеку, бо понад усе хотів уберегти їх від хвилювань. Для дружини Мар'яни він назавжди залишився люблячим чоловіком, для сина Дениса - найкращим татом, а для побратимів - надійним другом, який навіть в останні хвилини життя рятував інших.
Дружина загиблого захисника Мар'яна Барзюк розповіла журналістам Шполяночки про його дитинство, їхню історію кохання, сімейне життя та спогади, які назавжди залишаться в її серці.
Володимир Барзюк народився 6 грудня 1987 року в Лебедині. Тут промайнули його дитинство, шкільні роки та юність.
«Вова народився і виріс у Лебедині. Закінчив Лебединський ліцей №2. Потім навчався за спеціальністю, пов'язаною з ремонтом автомобілів. Він дуже любив техніку, добре на ній розумівся», - розповідає Мар'яна.
Згодом Володимир влаштувався до «Шпола-Агро Індустрі», а пізніше перейшов до ЛНЗ, де працював водієм.
«Родини наші були знайомі, адже батьки колись працювали разом. Можливо, десь бачилися в селі чи на танцях, але, будучи школяркою, я навіть не звертала на нього уваги», - усміхається жінка.
Їхня історія кохання почалася зовсім несподівано.
«Познайомилися ми у 2010 році на першому дні народження моєї племінниці, яка була його похресницею. Спочатку просто спілкувалися, а 24 квітня Вова вперше провів мене додому. Саме цей день став початком наших стосунків», - згадує Мар'яна.
Вона каже, що їхні стосунки розвивалися дуже природно.
«Мені з ним було легко. Не потрібно було вдавати когось іншого чи підбирати слова. Поруч із ним було спокійно. Він був дуже добрий, турботливий і відповідальний. Завжди думав не про себе, а про інших», - говорить дружина.
Через два роки після знайомства Володимир зробив їй пропозицію.
«Це було в день мого народження, у 2012 році. Він освідчився, а я одразу погодилася. 8 вересня ми одружилися, а вже наступного дня повінчалися. Це був один із найщасливіших днів у нашому житті», - каже Мар'яна.
За два роки їхня сім'я стала ще більшою - народився син Денис. Саме про цей період Мар'яні сьогодні найважче говорити без сліз.
«Пологи були складними. Мені робили кесарів розтин. Тому першим нашого синочка на руки взяв саме Вова. Дениса поклали йому на груди. Для нього це були неймовірні емоції. Потім він був поруч зі мною в пологовому будинку, допомагав у всьому», - розповідає вона.
Після виписки додому Володимир не ділив домашні обов'язки на чоловічі й жіночі.
«Я довго відновлювалася після операції. Вова весь цей час був поруч. Ми все робили разом», - говорить Мар'яна.
Коли Денисові виповнився майже рік, Володимир перейшов працювати водієм паливозаправника. Саме на цій посаді він працював до початку повномасштабної війни.
Мар'яна каже, що тоді вони жили звичайним сімейним життям, виховували сина, працювали і, як більшість українських родин, будували прості плани на майбутнє.
«Ми не мріяли про щось надзвичайне. Хотілося просто жити, виховувати дитину, працювати, бути разом. Нам для щастя багато не потрібно було», - говорить вона.
Та повномасштабне вторгнення назавжди змінило життя родини Барзюків. Після того як Володимир став до лав ЗСУ, замість звичних сімейних вечорів були короткі телефонні дзвінки, повідомлення і постійне очікування. Він служив водієм паливозаправника у взводі матеріально-технічного забезпечення 159-го батальйону 118-ї окремої бригади територіальної оборони.
Мар'яна згадує, що 26 лютого 2022 року Володимир сказав їй, ніби отримав повістку після того, як його зупинили на вулиці. Лише під час останньої відпустки, за кілька тижнів до загибелі, він зізнався, що насправді добровільно став на захист України.
«Він запитав мене: "Хіба ти не зрозуміла, що я сам пішов?" Я відповіла, що здогадувалася, але остаточно не була в цьому впевнена. Тоді він сказав: "Якби я не знав, що ти впораєшся, я б нікуди не пішов". Ці слова назавжди залишилися в моїй пам'яті», - згадує Мар'яна.
«Спочатку вони були тут, на Звенигородщині. Охороняли підприємства, патрулювали. Потім їх перевели на Придністровський напрямок. Вова мені майже нічого не розповідав. Якщо й говорив про службу, то лише загальними фразами. Казав, що все добре, що все нормально. А я й не розпитувала зайвого, бо знала: якщо мовчить, значить, так треба», - розповідає Мар'яна.
Навесні 2023 року Володимир ненадовго приїхав у відпустку. Для родини це були найщасливіші дні.
«Я дуже сподівалася, що його відпустять хоча б на кілька днів довше. Хотілося побути разом. Але вдома він був буквально один день, і знову потрібно було збиратися. Він поїхав на Донеччину», - каже вона.
Мар'яна говорить, що навіть на відстані чоловік залишався турботливим.
«Він завжди більше переживав за нас, ніж за себе. Якщо була можливість, телефонував. Але ніколи не розповідав, що відбувається там. Уже після його загибелі побратими мені сказали, що він просто не хотів, аби я жила в постійному страху», - говорить жінка.
Від побратимів вона дізналася й те, яким Володимир був на службі.
«Вони розповідали, що він ніколи нікому не відмовляв. Якщо треба було їхати - їхав. Якщо потрібно було допомогти - допомагав. Командир навіть сварив його через бронежилет. Казав: "Одягай". А Вова тільки усміхався і відповідав: "Що мене врятує бронежилет, якщо в мене за спиною п'ять чи дев'ять тонн пального?" Він не був безстрашним. Він просто знав, що свою роботу треба виконувати», - каже Мар'яна.
Особливо боляче їй згадувати їхнє останнє листування.
«Мабуть, це було близько п'ятої вечора. Він написав мені повідомлення, що кілька днів не буде зв'язку. Я відповіла тільки: "Хай тебе Бог береже". Це були останні слова, які я йому написала…»
Чому чоловік не подзвонив, Мар'яна дізналася вже після його загибелі.
«Побратим сказав мені, що Вова не подзвонив, бо казав: «Як почую її голос - я нікуди не піду». Коли вони вирушили на завдання, він вимкнув його телефон, розуміючи, що, якщо Вова не повернеться, не зможе нічого пояснити…»
Після останнього повідомлення зв'язок із Володимиром обірвався.
«Я вже вирішила для себе, що якщо до п'ятниці він не подзвонить, то сама почну телефонувати побратимам і командиру. Але не встигла. Мені зателефонували на роботу і попросили приїхати додому. Уже тоді я зрозуміла, що вдома мене чекають представники територіального центру комплектування…» - згадує Мар'яна.
19 липня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу Кліщіївки Донецької області Володимир Барзюк загинув від поранень, несумісних із життям, після того як ворожий дрон виявив їхні позиції.
«Мені розповіли, що зранку почався сильний артилерійський обстріл. Перед тим як загинути, Володимир встиг накласти джгут пораненому побратимові. До останнього він рятував його життя», - говорить Мар'яна.
Через щільні обстріли евакуювати військових одразу не вдалося.
«Хлопці ризикували життям, але не залишили ні пораненого побратима, ні Вову. Я безмежно вдячна їм за те, що ми змогли попрощатися з ним і поховати його. Цього я ніколи не забуду», - каже вона.
Після тих трагічних подій Мар'яна ще довго не могла повірити, що все це сталося з її родиною. Каже, тепер часто згадує моменти, на які тоді не хотіла звертати уваги.
«Не скажу, що це було передчуття. Просто були моменти і знаки, які я відганяла від себе. Одного дня з наших вінчальних ікон відпав образ Ісуса. Ніхто їх не чіпав, тому я не могла зрозуміти, як це сталося. Але я не хотіла думати про погане й гнала від себе ці думки».
Ще більше Мар'яну насторожили слова чоловіка після останньої відпустки.
«Вова їхав на службу з дуже важким серцем. Казав мені: "Так мені якось тяжко… Так додому хочеться". Але я знала його характер. Він був дуже відповідальним і не міг не повернутися до своїх хлопців», - згадує вона.
Після його від'їзду жінка помітила ще одну дивну річ.
«У нас була собака, яку Вова колись приніс ще маленьким щеням. Вона його дуже любила. Після того як він поїхав, щовечора приходила під вікно і починала вити. А я весь час переконувала себе, що це сусідський собака. Так не хотілося вірити в погані знаки…»
Повернутися до звичного життя після втрати було надзвичайно важко. Та поруч із Мар'яною були люди, які допомогли їй вистояти.
«Коли я після похорону вийшла на роботу, першою мене зустріла моя подруга і колега Тетяна. Вона підтримувала мене, вислуховувала і була поруч у найважчі моменти. Я безмежно вдячна їй за це».
Не залишили її саму й колеги та побратими Володимира.
«Мене підтримують колеги й побратими Вови. З одним із побратимів та його родиною ми дуже здружилися. Я лише молю Бога, щоб усі вони повернулися додому живими», - говорить вона.
Найбільшою опорою для Мар'яни залишається їхній із Володимиром син Денис.
«Перший рік після загибелі тата йому був дуже важким. Він замкнувся в собі. Навіть учителі звернули увагу, що дитина дуже змінилася. Він був наче поранений птах. Було дуже боляче на це дивитися», - зі сльозами згадує мама.
Та з часом хлопчик почав потроху повертатися до життя.
«Я розумію, що не заміню Денисові батька. Але ми багато часу проводимо разом, і я бачу, що він потроху відтанув. Знову став відкритим, доброзичливим і таким, яким був, коли був живий його тато», - говорить Мар'яна.
Сьогодні вона майже не будує планів на майбутнє.
«Після загибелі чоловіка я перестала загадувати наперед. Найбільше хочу, щоб закінчилася війна, а ті, кого чекають рідні, повернулися додому. І дуже хочу, щоб жертва наших захисників не була марною», - каже Мар'яна.
За мужність і самовіддане служіння Україні Володимира Барзюка посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Йому назавжди залишилося 35 років. Та для тих, хто знав Володимира, він назавжди залишиться людиною, яка понад усе любила свою родину, берегла близьких і до останнього залишалася вірною своєму обов'язку.