ФОТОРЕПОРТАЖ
Надворі сміялося літо... В унісон з його дзвінкоголосим щебетом раділи зустрічі зі своєю юністю і вони... Ці вже літні за віком, але такі молоді душею випускники 1970 року Кримківської школи...
До школи під’їжджали машини, з яких один за одним виходили жінки та чоловіки — тиснули руки, обіймали своїх учителів.
— Ой, та це ж наша Клавонька з Криму приїхала, он Людочка з чоловіком ідуть, — вдивлялись у обличчя своїх колишніх учнів вчителі. — Володя, Ніночка, Шурик, Оленька...
— А он і Міша, наш «АТС-комутатор», — жартували випускники, представляючи своїх однокласників. — А це Петро, найбагатший серед нас, бо має семеро дітей і семеро онуків...
Вони раділи цій зустрічі, як діти, — так щиро і безпосередньо. Потім обережно і трішки схвильовано переступали поріг свого класу, займаючи місця за партами, як колись — понад чотири десятиріччя тому. І важко було не помітити, що всі ці люди зовсім непідвладні старості, як непідвладні рокам їхні серця.
Якось всі вони дали собі і один одному обіцянку: за будь-яких умов і за будь-яку ціну бути разом. Слова свого давно вже дотримуються і, не чекаючи ювілейних дат випуску, просто зустрічаються, телефонують, щоб підтримати одне одного хоча б словом і доброю порадою.
Дивилась я на цих окрилених і таких щасливих людей і дивувалася: скільки доброти і щирості зберегли вони у своїх душах, скільки добра дарують один одному, скільки любові посилають своїм рідним вчителям — Наталії Олександрівні Зачепі та Валентині Іванівні Кузляєвій, класному керівникові Людмилі Тарасівні Рінкевич, яку називають своєю другою мамою.
Спостерігаючи за цією жінкою, ще раз пересвідчуюсь, що і справді, її любов не лише до цих учнів, а й до усіх своїх випускників — особлива: справжня і щира. Діти швидко відчувають найменшу фальш. Та колись, багато десятиріч тому, всі вони відчули цю нефальшиву, а щиру доброту і повірили у справжню материнську любов, яку віддавала всім їм Людмила Тарасівна.
У день зустрічі зі своїми випускниками Вчителька проводила урок, на якому кожен із її колишніх учнів мав відповісти на важливе запитання: «Що насправді дають мені ці зустрічі?».
Як і багато років тому, вони підіймалися з-за парти і відповідали... Потім згадували шкільні роки, співали українські пісні, дарували квіти своїм учителям, дякуючи їм за цю теплу зустріч.
У випускників Кримківської школи, класним керівником яких була Людмила Рінкевич, вже давно існує традиція: Людмила Тарасівна щороку одному зі своїх найактивніших учнів дарує подарунок, — вишитий виріб, виготовлений власноруч. Це найбільша честь для кожного, хто отримав такий дарунок. Нинішній рік не став винятком — вишиту ікону отримав «зв’язковий» класу Михайло Курінний (він завжди усіх однокласників тримає в курсі важливих подій). У минулі роки для своїх колишніх учнів Вчителька також вишивала в подарунок рушники, ікони та сорочки.
Зворушливо звучали щирі віршовані слова вдячності від онучки одного із випускників Алінки Шувалової, написані дівчинкою для улюбленої вчительки її дідуся.
Потім всі разом спілкувалися телефоном із однокласницею Лідією, яка нині перебуває на тривалому лікуванні у клініці Львова, бажаючи їй швидкого одужання та повернення.
— Яка я рада, що всі ви у мене є, — не раз повторювала Людмила Тарасівна.
Цього дня Вчителька провела для своїх дорослих дітей екскурсію у шкільному музеї, кожен експонат якого повертав її у те рідне і дороге минуле, у її молодість, коли разом зі своїми учнями вона ходила в походи, збираючи ці дорогоцінні старовинні речі, вивчала традиції рідного краю, коли співала з ними українські пісні і частувала їх своїми смачними варениками, які стали традиційною і улюбленою стравою зустрічей випускників.
Вечір спогадів ще і ще раз повертав усіх у шкільну юність... Так не хотілося всім розходитися, аби якомога довше зберегти це особливе тепло і ту добру енергетику, яка заряджає їх усіх позитивом до наступної зустрічі, яка, я переконана, обов’язково відбудеться...
Лариса БАЧИНСЬКА
(фото автора).