Ольга готувалась до весілля. Її обранцем був колега Сашко — програміст їхнього відділу. Вони зустрічалися вже півроку. Тож коли Олександр зробив Ользі пропозицію, вона не вагаючись погодилась. Обом було вже за 30. Здавалося, все необхідне в житті кожен із них вже мав, окрім сім’ї. Щойно жінка прийшла працювати в цю фірму, Сашко одразу ж огорнув нову працівницю своєю увагою, а згодом, коли вони познайомилися ближче, разом обідали, вечеряли, ходили на концерти і в кіно.
Ользі здавалося, що про свого обранця вона знає все-все. Такий ніжний, добрий, вихований... Щоправда, зі своєю мамою нового кавалера Ольга ще не знайомила, не випадало можливості разом поїхати в її рідне село. Та Оля знала, що мама повністю розділяє доньчині уподобання. Олександр теж не запрошував Ольгу до своїх батьків, хоча й жили вони тут, у столиці.
― Встигнемо ще, ― казав він. Але Оля не наполягала. Попереду ж іще ціле життя. Вона дуже хотіла дітей від свого коханого і була впевнена, що її Сашко стане найкращим батьком у світі.
Цієї суботи вони з Олександром не планували спільно проводити вихідний.
― В мене завтра ще багато невирішених справ, ― сказав він у п’ятницю ввечері, а Оля не заперечувала. Знала, що коли Сашко так каже, значить, це дійсно важливо.
Ольга бігла на найближчу станцію метро, їй потрібно було заїхати до знайомої кравчині, залишилися всього дві примірки ― і можна забирати весільну сукню.
Долучившись до натовпу людей, які юрмились біля входу на одну із станцій метро, Ольга стала свідком неприємної ситуації: хтось ненавмисне вдарив дверима літнього чоловіка, що пересувався на милицях, який теж намагався пройти у двері. Той упав на кахлі і, аби не заважати іншим, відповз до стіни і вже там самостійно намагався зіп’ястися на ноги. У бідолахи нічого не виходило. Люди ж просто обходили чоловіка, що борсався в кутку, не звертаючи на нього уваги. Всі поспішали...
Вирвавшись із потоку людей, Ольга підбігла до старенького і допомогла йому зіп’ястися на ноги, подала милиці і провела незнайомця всередину станції, весь час розмірковуючи, чим зарадити старому.
― Я тут відпочину трішки, син мав забрати мене з лікарні, принаймні, так пообіцяв лікарю, та я не сподівався, що забере, не потрібен я йому. Тому я сам... ― ніби виправдовуючись перед жінкою, мовив незнайомець. ― Дякую Вам, не турбуйтеся. Якось доберуся. Я ще трішки тут почекаю, чомусь стало зле.
Одяг чоловіка не відповідав його розміру. Помітно було, що його він доношував після когось із молодих, можливо, дітей. Пальто було замале і навіть тріщало в плечах. В’язана шапка закривала чоло. Зате очі... У старого були дуже сумні очі, які промовисто свідчили про те, як йому щось дуже болить...
― Бідолаха, ― подумала Ольга, видно, що зовсім нікому не потрібний. Але думки її обірвав дзвінок мобільного.
Жінка відійшла трохи вбік і відволіклась на розмову. Обернутися її змусив крик за спиною. На старенького просто виливався словесний потік багна... Таких брутальних висловлювань Ольга ще ніколи не чула. Вона повернула голову. Цей голос... Невже син?
Їхні очі зустрілися... Жінку начебто хтось облив окропом. Це був Сашко. Її «добрий, ніжний і вихований» Сашко...
― Ти? ― лишень встиг вимовити молодий чоловік, повністю спантеличений цією випадковою зустріччю. ― Ти... просто неправильно зрозуміла мене, Олю... Все не так...
Але жінка вже розчинилась у натовпі перехожих, що пройшли турнікет і поспішали до вагону метро, залишивши тут, між цих холодних стін, всі свої почуття, які вмить перетворилися на величезну крижану брилу...
Лариса БАЧИНСЬКА.